Вони думали, що замкнули слабака. Ким насправді виявилася тиха людина в окулярах

— За те, що не привітався як належить, — спокійно відповів Людожер. — І за те, що брешеш.

Він нахилився, підняв окуляри, покрутив їх у величезних пальцях і грубо начепив назад на ніс Кирила. Тепер світ для програміста був розбитий на осколки.

— Слухай сюди, хакере! — Людожер взяв Кирила за грудки і легко, як ляльку, підняв над підлогою. — Ти потрапив у двісті восьму. Знаєш, що це за хата?

Кирило похитав головою, хоча чудово знав. Прес-хата. Місце, де ламають тих, хто не зізнається слідчому. Сюди не потрапляють випадково.

— Тут не тюрма, — прошепотів Людожер йому в обличчя. — Тут чистилище. Начальник сказав, ти папір якийсь підписати не хочеш? Паролі якісь забув? Рахунки?

Кирило відчув, як чужі пальці важко стискають його комір.

— Я все розповім, — просипів він. — Я не знаю ніяких паролів. Я просто техпідтримка.

Людожер розтиснув руки. Кирило впав на коліна, хапаючи ротом повітря.

— Техпідтримка! — усміхнувся Штопор, зістрибуючи з навпочіпок. — Валер, давай я йому техпідтримку надам. Розминку влаштую, пам’ять відразу повернеться.

— Встигнеться, — кинув Людожер, повертаючись на своє місце. — Нехай обживеться, подихає.

Він подивився на настінний годинник, дешевий, китайський, що висів над дверима.

— У тебе година, програмісте. Згадуй усе. Гріхи, заначки, цифри. Через годину ми почнемо. І повір мені, краще тобі згадати все самому. Тому що Штопор, — він кивнув на щуплого, — дуже не любить, коли клієнти мовчать. Він тоді нервує. А коли він нервує, він застосовує силу.

Людожер знову взяв сканворд. Час пішов.

Кирило, сидячи на підлозі, поправив тріснуті окуляри. Крізь павутину на лівому склі він бачив камеру спотвореною, роздробленою. Він бачив татуювання на плечі Людожера — вовк, що вискалився.

Але під вовком, якщо придивитися, проступали контури чогось іншого, старого, зведеного малюнка. «Щит і меч?» — Кирило моргнув. Його мозок, звиклий обробляти терабайти даних, миттєво переключився з режиму жертви в режим аналізу.

У цій камері все було обманом. Людожер не був кримінальним авторитетом. Татуювання перебите.

«Щит і меч» — емблема МВС. Штопор — людина з важкою залежністю, що відчуває синдром відміни. У нього зіниці розширені, і тремор рук не від злості, а від фізичної потреби.

Мовчун. Мовчун лежав занадто нерухомо, але його вуха були напружені. Він слухав.

«Година», — подумав Кирило, відчуваючи, як страх поступається місцем холодному, цифровому спокою. «У мене є ціла година. Цього достатньо, щоб зламати систему».

Він повільно підвівся з колін і сів на край вільного табурета. Гра почалася. І вони навіть не підозрювали, що заперли в клітці не жертву, а вірус.

Минуло п’ятнадцять хвилин. Зазвичай затриманий за цей час встигає пройти три стадії: паніка, істерика, благання. Він повинен стиснутися в кут, закривати голову руками або стукати в двері, благаючи охоронця перевести його в іншу камеру.

Але Кирило сидів на табуреті. Він дістав з кишені носову хустку, клітчасту, ідеально випрасувану, і методично протирав уціліле скло окулярів. У його рухах не було метушні.

Так протирають мікроскоп перед лабораторною роботою. Штопор, який увесь цей час нарізав кола навколо Кирила, постукуючи ложкою по долоні, почав нервувати. Йому потрібна була реакція.

Страх — це паливо для таких, як він. А цей очкарик не давав палива. Він був сухим, як вимкнений монітор.

— Ти що, глухий? — Штопор підскочив до Кирила, ткнувши вістрям ложки в повітря перед його носом. — Тобі Валера годину дав. Ти згадуєш чи як? Де гроші, відповідай? Де рахунки?

Кирило надів окуляри. Світ знову став чітким, хоча і тріснутим навпіл.

— Я думаю, — тихо відповів він.

— Про що ти думаєш, розумнику? Про маму?

— Про татуювання.

Кирило підняв голову і подивився на Штопора. Погляд його сірих водянистих очей за лінзами був абсолютно порожнім.

— У тебе на передпліччі павук повзе вгору. Це означає: крав і буду красти. Але павутина набита криво. І чорнило дешеве. Суміш саморобна. Ти колов це не в місцях позбавлення волі. Ти колов це в підвалі, щоб здаватися крутим.

Штопор завмер. Його рот відкрився, оголюючи зіпсовані зуби.

— Ти що верзеш, очкарику?