Вони думали, що знайшли звичайні уламки. Сюрприз за штурвалом, що змусив забути про сон
Коли промінь ліхтаря вихопив із лісової темряви хижий блиск алюмінієвого крила, втома миттю випарувалася, поступившись місцем липкому, холодному ознобу. Розум відмовлявся приймати побачене: цей борт зник із радарів тридцять років тому, ставши моторошною легендою, але зараз він лежав перед ними не як іржава купа металу, а лячно цілий, ніби приземлився тут лише годину тому. У цій неприродній тиші відчувався підступ, пастка, і кожен крок до фюзеляжу відгукувався у скронях глухим ударом пульсу, адже вони вторгалися туди, де час мав зупинитися назавжди.
Вони лізли всередину, стискаючи в спітнілих долонях інструменти для самозахисту й готуючись побачити тлін, останки та сліди давньої трагедії, але реальність ударила по нервах сильніше за будь-який кошмар. Руки тремтіли, коли світло ковзнуло по панелі приладів, і в ту мить повітря в легенях наче застигло. Замість вікового холоду й порожнечі їх зустріло дещо таке, від чого волосся на потилиці стало дибки, а мозок у паніці намагався знайти раціональне пояснення там, де його не могло бути. У кабіні мертвої машини, посеред безлюдної глушини, були свіжі сліди того, що змусило їх відступити в первісному страху.
Важкий геологічний черевик із чавкаючим звуком, схожим на поцілунок велетенської жаби, занурився в бурий мох, і Андрій Коваленко вилаявся подумки, відчуваючи, як волога підбирається до щиколотки. Ліс у цьому квадраті Полісся був не просто лісом, а смугою перешкод, створеною природою в поганому настрої. Гілки хвойного сланика чіплялися за лямки рюкзака, мов жебраки на паперті, а гнус висів у повітрі щільною, дзвінкою зависсю, ігноруючи будь-які репеленти. Андрій зупинився, щоб поправити бандану, що сповзла на очі. Йому було сорок три, і він знав, що дика природа не прощає метушні.
Він був людиною замкненою, мов сейф із загубленим ключем, і тут, серед мовчазних дерев, почувався краще, ніж у своїй порожній квартирі. Авіація була його єдиною пристрастю, не рахуючи геології, і зараз, дивлячись на інверсійний слід лайнера, що високо перетинав небо, він на мить забув про втому. «Якщо ми не зробимо привал за десять хвилин, я офіційно оголошу страйк і лишуся лежати просто тут, під цим кущем», — пролунав позаду надривний голос Іллі Бондаренка. «І нехай мене знайдуть лісові хижаки, вони принаймні будуть ситі, а мої діти отримають страховку». Ілля, огрядний чоловік сорока одного року, вибрався на прогалину, витираючи червоне, розпарене обличчя.
Вісім років спільної роботи навчили Андрія відрізняти справжнє ниття Іллі від профілактичного. Зараз це було профілактичне. Ілля був утіленням домашнього затишку, випадково закинутим у дикі умови. Він любив м’які капці, борщ дружини й стабільність, але чомусь обрав професію, де всього цього не було за визначенням. «Звірі вдавляться твоїм песимізмом, Ілле», — Андрій усміхнувся, не обертаючись, але крок уповільнив.
«До точки біваку півтора кілометра, там струмок і суха гряда, тож потерпи». Слідом за Іллею з кущів вивалився Богдан Шевчук: двадцять чотири роки, очі горять так, ніби він не рюкзак з обладнанням тягне, а скриню із золотом лепреконів. Він лише рік тому отримав диплом, і для нього ця експедиція була чимось на кшталт затяжного квесту з повним зануренням. «Андрію Сергійовичу, а ви бачили той яр?» — Богдан поправив на грудях камеру, яку беріг більше за власну шию. «Там шари породи виходять просто ідеально, я зняв панораму, хлопці в інституті обзаздряться».
«Ти під ноги дивись, Спілбергу», — пробурчав Ілля, відкручуючи кришку фляги. Руки в нього трохи тремтіли від напруження. «Геологія — це наука про те, як не переламати ноги, поки шукаєш каміння». «А шари нікуди не дінуться, вони там мільйон років лежали», — Андрій рушив далі. Ліс довкола ставав густішим, старі сосни змикали крони, створюючи зелений напівморок.
Тут пахло прілою хвоєю, грибницею й сирою землею, випромінюючи важкий, задушливий запах вікового спокою. Звуки кроків гасли в м’якому килимі моху, і тільки дихання людей порушувало тишу. Раптом периферійний зір Андрія вловив щось неправильне. У хаосі природних ліній, вигнутих гілок, нерівних стовбурів і м’яких купин прорізалася ідеальна пряма. Холодний, чужорідний блиск різонув по очах крізь щільний підлісок.
То не був блиск слюди чи мокрого каменю. То був матовий, мертвий колір металу, який давно не бачив полірування. Андрій підняв руку, стиснувши кулак — знак «Стій». Ілля, що йшов слідом, ледь не врізався в його рюкзак, а Богдан за інерцією зробив ще кілька кроків і завмер. «Хижак?»
