Вони думали, що знайшли звичайні уламки. Сюрприз за штурвалом, що змусив забути про сон

За його спиною Богдан судомно зітхнув, і цей звук, здавалося, змусив жінку стиснутися ще дужче. Вона виставила саморобний предмет захисту перед собою: рука її тремтіла, але хват був упевнений. «Ви від них?» — вигукнула вона, переводячи напружений погляд з Андрія на Іллю, що визирав із-за його плеча. «Тато казав, ви повернетеся, він казав, що ви прийдете перевірити». «Ми ні від кого, — м’яко сказав Ілля, роблячи обережний крок уперед. У його голосі прокинувся батько, що заспокоює дитину після кошмару.

«Мене звати Ілля, це Андрій, он той хлопець із камерою — Богдан. Ми просто шукаємо каміння, ми навіть не знали, що тут хтось є». Жінка опустила імпровізовану зброю на кілька сантиметрів, але напруження не спало. Вона жадібно вдивлялася в їхні обличчя, ніби шукала підступ. У кабіні пахло теплом, а на підлозі, в імпровізованому вогнищі з каміння, горіла масляна лампа, зроблена з консервної бляшанки.

«Який зараз рік?» — спитала вона раптом, і голос її здригнувся. «Дві тисячі двадцять третій», — відповів Богдан, визираючи з-за плеча начальника. «А ви тут із самої аварії?» Жінка повільно опустила руку, і залізяка зі дзвоном ударилася об підлогу кабіни. Вона закрила обличчя брудними долонями й затряслася беззвучно, тяжко переживаючи наплив емоцій.

«Тридцять років! — прошепотіла вона крізь пальці. — Тридцять років я чекала!» Андрій обережно підійшов ближче й присів навпочіпки, намагаючись бути на одному рівні з її очима. Він прибрав руку з молотка. «Як вас звати?»

Вона відняла руки від обличчя, і по щоках, вимазаних сажею, потекли сльози, лишаючи світлі доріжки. «Софія, — видихнула вона. — Мене звати Софія. Мені було шістнадцять, коли ми впали». Наступні пів години минули як у тумані.

Софія говорила збивчиво, перескакуючи з одного на інше, ковтаючи слова, ніби боялася, що вони закінчаться. Вона розповіла, як летіла з батьками на приватному джеті батька, великого бізнесмена тих років. Як літак раптом почав втрачати висоту, як батько кричав пілотам, що це зовнішнє втручання. Як після удару вона отямилася єдиною вцілілою серед покрученого металу. Тато встиг дати їй останні настанови зовсім незадовго до того.

Софія обхопила себе за плечі, похитуючись з боку в бік. «Він сказав мені: «Соню, біжи, не виходь на зв’язок». Це зробили конкуренти, вони знають маршрут, і якщо знайдуть уцілілих, то не залишать свідків. Він змусив мене пообіцяти, що я сховаюся». Богдан слухав, роззявивши рота, забувши про камеру, яка знімала його власні черевики.

Для нього це була історія неймовірного виживання. «І ви жили тут увесь цей час? — спитав хлопець, із повагою оглядаючи закопчені стіни кабіни. — Самі в лісі?» «Спершу я думала, що не впораюся», — Софія гірко всміхнулася, і ця усмішка дивно спотворила її обличчя. «Але людина до всього звикає. Я навчилася ставити сильця на дрібну дичину, знайшла струмок».

«Улітку тут ягоди, гриби. Узимку важче. Але лісник… він знав». «Лісник?» — насторожився Андрій. Він сидів на кожусі рульової колонки, уважно стежачи за кожним її жестом. «Місцевий, — ухильно відповіла Софія, відводячи погляд. — Він знайшов мене через рік, увійшов у становище й не виказав».

«Іноді залишав сіль, сірники, теплі речі на старій заїмці. Але я до нього не виходила. Боялася, бо тато сказав нікому не вірити». Ілля шморгнув носом. Він, людина сентиментальна, вже уявляв, як цю нещасну жінку, що втратила пів життя через батькову пересторогу, вони привезуть до міста.

Як вона побачить смартфони, інтернет, як дізнається, що тих конкурентів уже давно немає, або вони займаються зовсім іншими справами. «Софіє, послухайте, — Ілля ступив до неї, простягаючи флягу з водою. — Усе закінчилося. Ми заберемо вас, у мене дружина, діти, ми допоможемо. Вам більше не треба ховатися».

Вона взяла флягу, але пити не стала. Її пальці вчепилися в метал так, що побіліли кісточки. «Ні», — вона раптом знову відсахнулася, в очах майнула паніка. «Я не піду, мені тут спокійно, я звикла. Там, у вас, можуть бути проблеми. Тут тільки природа, вона чесна, а люди…