Вони думали, що знайшли звичайні уламки. Сюрприз за штурвалом, що змусив забути про сон

— невпевнено почав він. «А шкіра? — Андрій не вгавав. — У неї руки, як у людини після вихідних на дачі: трохи бруду, кілька подряпин. Де обвітрення, де пігментація від сонця? Вона виглядає на сорок п’ять, так, але вона виглядає так, ніби живе в селищі й просто пару тижнів не мала доступу до води».

Навколо густішали сутінки. Тіні дерев видовжувалися, перетворюючись на химерні форми. Ліс слухав їхню суперечку, але мовчав, лише десь удалині ухнула сова. «Ти думаєш, вона каже неправду?» — тихо спитав Ілля. «Навіщо, який сенс сидіти в старому літаку й обманювати трьох геологів? Може, вона просто дезорієнтована?»

«Андрій знизав плечима, але в цьому жесті не було впевненості». «Самотність впливає на людей по-різному. Може, вона прийшла сюди кілька місяців тому, знайшла літак і вигадала собі цю легенду?» «Я не знаю. Але я знаю одне: тут щось не так». «Але ми ж допоможемо їй?» — з надією спитав Богдан.

«Допоможемо, — кивнув Андрій. — Але за інструкцією. Зараз ідемо на точку, ставимо табір, зв’язуємося з базою. Нехай присилають професіоналів: медиків, рятувальників. Ми свою справу зробили — знайшли». Група рушила далі. Ліс ставав дедалі важкопрохіднішим. Гілки били по обличчях, коріння норовило підставити підніжку.

Кожен крок давався важко. Богдан ішов останнім, раз у раз озираючись назад, туди, де зник силует літака. Йому здавалося, що він спиною відчуває чийсь погляд, зовсім не схожий на погляд переляканої самітниці. «Знаєте, — раптом сказав він, порушуючи мовчання. — А вона ж навіть не спитала, чи є в нас їжа, поки ви самі не дістали. Дивно для людини, яка терпить нестатки, правда?»

Ілля спіткнувся, але втримався на ногах. Він нічого не відповів, тільки пришвидшив крок. За сорок хвилин маршу ліс почав рідшати. Вони вийшли до потрібного квадрата — невеликого кам’янистого узвишшя, де дерева розступалися. «Прийшли», — видихнув Андрій, скидаючи рюкзак на землю. Звук падіння рюкзака був глухим.

Андрій дістав навігатор і звірив координати. «Ілле, став намет. Богдане, збирай хмиз, тільки сухий», — розпорядився Андрій, дістаючи рацію. «Я спробую пробитися на вишку». Довкола них природа готувалася до ночі. Небо на заході ще тліло згасаючим присмерком, але між деревами вже залягла густа темрява.

Звичні звуки біваку здавалися тут надто гучними. Андрій відійшов трохи вбік, до краю узвишшя, щоб упіймати сигнал краще. Він увімкнув рацію, і ефір озвався шипінням. «Дніпро, я Граніт-три, — промовив він у мікрофон. — Вийшли на точку, прийом». Шипіння. Потім крізь перешкоди пробився далекий голос диспетчера.

«Граніт-три, чую вас слабо, яка обстановка?» Андрій озирнувся на табір: Ілля й Богдан вовтузилися з наметом. Усе виглядало нормально, але нудотне відчуття неправильності не відпускало. «Обстановка? Нестандартна, — повільно проговорив Андрій. — Є знахідка». Він іще не знав, що ця знахідка вже запустила ланцюг подій, який зробить цю ніч дуже довгою. Ліс довкола затамував подих.

Алюмінієвий кілочок намету з дзвінким звуком відскочив від прихованого в моху каменя. Ілля Бондаренко тяжко зітхнув, проводжаючи його поглядом, і потер поперек. «Це не земля, це просто суцільний камінь», — пробурчав він, стаючи навкарачки. «Андрію, якщо ми завтра не знайдемо тут нічого цінного, я буду дуже розчарований». Андрій Коваленко, зайнятий натягуванням тенту, лише хмикнув. Його рухи були механічні, але думки витали далеко, у кабіні мертвого літака.

Довкола них густішали сині сутінки. Пахло сирістю й димком: Богдан уже розпалив вогнище, яке тріщало, пожираючи гілки. «Ілле, — Андрій затягнув вузол і випростався. — Ти пам’ятаєш, що вона сказала про аварію, що літак просто почав падати?»