Вони вимагали мою заначку для сестри. Я усміхнулася і сказала два слова, від яких чоловік упав на стілець

— Про нас.

— Нас немає. Ми розлучилися.

— Я знаю. Але я хотів сказати, що я був неправий. Пробач мені.

Анна подивилася на нього уважно. Чи щиро він говорить? Чи це чергова маніпуляція?

— Дмитре, я прийняла твої вибачення. Але це нічого не змінює. Ми не будемо разом.

— Я не про це. Я просто хочу, щоб ти знала, що мені шкода. Правда. Мама мене підмовила. Я був дурнем. Але я зрозумів свою помилку.

— Добре. Зрозумів. Тепер іди.

— Аню…

— Іди, Дмитре. Не змушуй мене викликати поліцію.

Він подивився на телефон у її руці. Кивнув. Розвернувся, пішов до машини. Сів, поїхав.

Анна піднялася у квартиру, зачинила двері, притулилася до них. Серце билося часто. Але вона впоралася. Не розгубилася, не злякалася. Тримала себе в руках.

Більше Дмитро не з’являвся. Минув ще рік. Анна жила спокійно, розмірено, працювала, подорожувала, зустрічалася з друзями.

Десять мільйонів лежали на рахунку, приносили відсотки. Вона не витрачала їх, збирала. На майбутнє. На мрії.

Іноді вона згадувала той вечір, коли Дмитро і Лідія Петрівна увірвалися у квартиру. Коли вона думала, що все скінчено. Що вони заберуть гроші. Що вона нічого не зможе зробити.

Але вона змогла. Сказала два слова: «Йдіть геть!». І викликала поліцію. Ці два слова змінили все.

Вони повернули їй контроль. Показали, що вона сильна. Що вона може захистити себе.

Іноді Анні було самотньо. Але це була хороша самотність. Свобода. Вона сама розпоряджалася своїм життям, своїм часом, своїми грошима. Ніхто не вимагав, не маніпулював, не тиснув. Вона була вільна. І це було безцінно.

Одного разу в офіс прийшов лист від німецької компанії, з якою Анна працювала два роки тому. Вони пропонували новий проєкт. Великий, довгостроковий, з перспективою переїзду до Німеччини.

Анна прочитала лист кілька разів. Німеччина. Нова країна. Нове життя. Нові можливості.

Раніше вона б відмовилася. Тому що Дмитро не хотів би їхати. Тому що йому було зручно тут, у знайомому місті, поруч із матір’ю.

Тепер Дмитра немає. І вона може приймати рішення сама. Анна написала відповідь: «Згодна. Готова обговорити деталі».

Через тиждень їй подзвонили, запросили на співбесіду в Берлін. Вона купила квитки, взяла відпустку, полетіла.

Співбесіда пройшла успішно. Їй запропонували посаду керівника проєкту. Зарплата у два рази вища, ніж зараз. Квартира від компанії, всі витрати оплачені. Анна погодилася.

Повернувшись на батьківщину, вона почала готуватися до переїзду. Продала квартиру. Вигідно, за хорошу ціну. Гроші додала до тих десяти мільйонів.

Попрощалася з Мариною, з колегами, з містом. В останній день, перед вильотом, вона стояла біля вікна порожньої квартири. Дивилася на місто, в якому прожила стільки років. Тут вона вчилася, працювала, виходила заміж, розлучалася. Тут вона навчилася бути сильною.

Анна зачинила двері, спустилася вниз. Сіла в таксі, поїхала в аеропорт. Літак злетів увечері.

Вона дивилася в ілюмінатор на вогні, що віддалялися внизу. Прощавай, старе життя. Здрастуй, нове…