Вони заблокували двері, не давши медсестрі вийти. Одна деталь, що змусила їх відступити

Настав квітень двадцять четвертого року, і слідство у резонансній справі Богдана Коваленка йшло повним ходом. Прискіплива слідча по крихтах збирала необхідну доказову базу. До справи підшивалися медичні висновки про тяжкі травми Холоденка й Дніпрова, офіційні показання чергових охоронців, які виявили побитих зеків, і докладні рапорти начальника режиму. Однак головна проблема полягала в тому, що прямих свідків самої бійки просто не існувало, а потерпілі Лід і Дніпро продовжували вперто твердити свою завчену байку про випадкове падіння, категорично заперечуючи провину Коваля.

Проте слідство не збиралося відступати, спираючись на значний обсяг непрямих доказів. Незабаром до захисту Богдана підключилися двоє вельми досвідчених і дорогих харківських адвокатів, які спеціалізувалися винятково на складних кримінальних справах. Їхні послуги щедро оплатили вірні люди Коваля з волі — його старі бойові товариші, які чудово пам’ятали всі його колишні заслуги й свято шанували злодійське братство. Необхідну суму грошей миттєво виділили з общака. Найняті адвокати відразу взяли бика за роги й почали активно тиснути на численні процедурні порушення під час слідства.

Вони блискуче апелювали до того факту, що сумнозвісна сорок сьома камера не була обладнана системою відеоспостереження, а чергова зміна охорони не спромоглася зафіксувати точний час входу потерпілих до приміщення. Крім того, медичне освідчення побитих було проведене з грубими порушеннями й недопустимою затримкою. Хваткі юристи чіплялися до кожної дрібниці, знаходячи все нові й нові тріщини у фундаменті обвинувачення. Слідча злилася й огризалася, але професійні захисники не відступали ні на крок.

Паралельно з офіційним юридичним захистом велася активна робота по негласних кримінальних каналах. Могутній злодійський світ чинив потужний, хоч і невидимий тиск на хід розслідування. У хід ішли старі, перевірені зв’язки, вплив на корумпованих чиновників у владних структурах і послуги тих людей, які колись сильно заборгували кримінальним авторитетам. У потрібні кабінети надходили правильні телефонні дзвінки з недвозначними натяками на те, що кримінальну справу проти Коваля необхідно якнайшвидше закрити або хоча б звести вирок до жалюгідного мінімуму.

Посил був гранично ясний: старий законник учинив абсолютно правильно за всіма злодійськими поняттями, захищаючи жіночу честь і пам’ять друга, і такі справедливі вчинки не повинні каратися великими тюремними строками. Наприкінці квітня цей масований тиск нарешті приніс свої очікувані плоди. Слідча отримала негласну, але дуже жорстку вказівку згори: припинити форсувати події й спробувати знайти взаємовигідний компроміс із захистом. Вона, будучи розумною жінкою, чудово розуміла, що ця справа набула надто сильного політичного забарвлення, і намагатися посадити такого впливового злодія в законі на великий строк собі дорожче.

Почалися складні, закулісні торги через адвокатів Богдана. Тим часом покалічені Лід і Дніпро нарешті виписалися з тюремного медблоку. Лід ходив територією зони з рукою в масивному гіпсі, а його зламана щелепа хоч і зрослася, але набула помітної, потворної кривизни. Дніпро сильно накульгував на одну ногу, а його травмовані ребра відгукувалися пекельним болем при кожному глибокому вдиху. Від гріха подалі адміністрація перевела їх до іншого барака, розташованого на максимальній відстані від Коваля. Тепер вони поводилися тихіше води, забившись у найтемніший куток.

Їхній колишній, надутий авторитет було знищено вщент. Уся зона чудово знала, що ці нахабні вискочки отримали по заслузі, і тепер до них ставилися з відвертою зневагою, як до опущених невдах, які сунули свого носа куди не слід. Одного разу до них непомітно підійшов кремезний хлопець від смотрящого Чорного й передав останнє, дуже жорстке попередження: якщо вони хочуть вийти з цієї зони живими, то зобов’язані назавжди забути про існування медсестри. Їм було сказано, що якщо хтось із них хоча б раз насмілиться кинути в її бік косий погляд, наступного дня їх знайдуть мертвими в стічній канаві.

Лід і Дніпро мовчки й покірно закивали головами, усвідомивши, що в них більше не лишилося права на помилку. На початку квітучого травня слідство вийшло на свою фінішну пряму. Стараннями спритних адвокатів первинне обвинувачення вдалося перекваліфікувати на значно м’якшу статтю. Замість заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю в документах тепер фігурувала шкода середньої тяжкості, що автоматично знижувало можливий додатковий строк із трьох-чотирьох років до максимум двох. Але захисники на цьому не заспокоїлися й продовжили агресивно тиснути на слідство, розмахуючи відсутністю прямих доказів і явними суперечностями в показаннях потерпілих.

У підсумку слідство було змушене запропонувати угоду: якщо Коваленко погодиться частково визнати свою провину, йому гарантують мінімальний довісок до строку. Адвокат терміново прибув до колонії на зустріч зі своїм підзахисним і детально змалював йому поточну ситуацію. Розклад був простий: у разі укладення угоди Богданові додадуть лише рік, максимум півтора року колонії. Якщо ж він і далі впиратиметься, справа неминуче дійде до повномасштабного суду, і тоді йому можуть упаяти повні два роки, при цьому він буде змушений сидіти за ґратами весь той час, поки триватимуть довгі судові розгляди.

Коваль вислухав усі аргументи мовчки, поринув у свої думки, а потім ствердно кивнув головою. Він ухвалив рішення піти на угоду не зі страху перед покаранням, а керуючись винятково здоровим глуздом і холодною практичністю. Втратити рік чи півтора — це цілком терпима плата, головне, що ця проклята справа буде остаточно закрита, а його Альонка залишиться в цілковитій безпеці. Двадцятого травня двадцять четвертого року відбулося коротке, закрите судове засідання, на якому Богдан формально визнав свою провину в завданні побоїв.

Оголошений суддею вирок виявився на диво м’яким: усього один рік позбавлення волі як додаток до вже відбуваного строку. Таким чином, омріяна дата звільнення Коваля зсунулася з липня двадцять четвертого на липень двадцять п’ятого року. Богдан вислухав вердикт стоячи, з абсолютно непроникним, спокійним обличчям, слушно розсудивши, що зайвий рік — це цілком прийнятна ціна за спокій родини його друга, тим паче що результат міг бути значно гіршим. Найняті адвокати відпрацювали свій величезний гонорар на всі сто відсотків.

Одразу після суду Богдана повернули до його звичного загону, і розмірене життя на суворій зоні потекло своєю чергою. Знову почалися одноманітні дні: дотримання режиму, виснажлива робота в цеху й підтримання злодійського авторитету. Після цієї гучної історії повага до Коваля серед арештантів сягнула воістину небачених висот. Він ділом довів усім сумнівним, що слово справжнього злодія — це не порожній звук, а священний обіт, і що обов’язок честі завжди стоїть вище за будь-які особисті, шкурні інтереси. За зневажену честь доньки свого названого брата він відповів за всією суворістю злодійських законів.

Молоді, недосвідчені зеки із затамованим подихом слухали перекази цієї кривавої історії й мотали на вус, а старі, убілені сивиною урки схвально й шанобливо кивали головами. Побиті Лід і Дніпро тепер намагалися триматися тихіше води й нижче трави, оминаючи медблок десятою дорогою й з’являючись там лише у випадках крайньої, життєвої потреби. Побачивши здалеку силует Анни в білосніжному халаті, вони в паніці опускали очі в підлогу й пришвидшували крок, ніби рятуючись від певної смерті. Первісний страх так глибоко в’ївся в їхні жалюгідні душонки, що вони твердо засвоїли: спроба нашкодити цій дівчині рівнозначна самогубству.

Альонка продовжувала сумлінно працювати в лікарні. Коли до неї дійшли чутки про те, що її дядькові Богдану додали цілий рік в’язниці, її серце болісно стиснулося від нестерпного почуття провини. Однак невдовзі смотрящий Чорний особисто передав їй коротке, але дуже важливе послання від Коваля: старий злодій просив дівчину ні про що не переживати, запевняючи, що все йде саме так, як було призначено долею. Вона з важким серцем прийняла ці слова, розуміючи, що такий уже його незламний характер і залізні життєві принципи, де святий обов’язок завжди стоїть на першому місці.

Літні місяці червень і липень промайнули на диво спокійно й без пригод. Богданові виповнилося п’ятдесят вісім років, і він відзначив свій скромний день народження в колі найближчих і перевірених корешів по бараку. Святкували дуже тихо, без зайвого галасу й пафосу: розпили міцний чифір, з’їли смачну передачу з волі й довго, душевно розмовляли про минуле, бурхливе життя. До остаточного звільнення залишався рівно один довгий рік, але Богдан рахував дні, що лишилися, зі звичним для старого сидільця філософським спокоєм, зовсім не виснажуючи себе зайвим, нервовим нетерпінням…