Вони заблокували двері, не давши медсестрі вийти. Одна деталь, що змусила їх відступити

Решта зеків навіть не підозрювала про існування будь-якого прихованого зв’язку між грізним авторитетом і молоденькою медсестрою. Досвідчені смотрящі, які мали звіряче чуття на подібні приховані речі, можливо, про щось і здогадувалися, але воліли тримати язики за зубами. Коваль був постаттю колосального масштабу, і до нього живили безмежну, майже містичну повагу. Якщо така впливова людина вирішила зберегти щось у таємниці, значить, на те були вагомі, незаперечні причини, і лізти в цю справу з розпитуваннями було рівнозначно самогубству.

Зі свого боку, Альонка виконувала свої обов’язки в тюремній лікарні гранично акуратно, намагаючись не допускати жодних конфліктних ситуацій чи ексцесів. Вона приходила на зміну, чітко й сумлінно робила свою нелегку роботу, а потім мовчки йшла додому. У спілкуванні з ув’язненими дівчина завжди дотримувалася суворої дистанції й офіційного тону, ніколи не дозволяючи собі зайвих усмішок, недоречного кокетства чи двозначних натяків. Вона чудово розуміла, в якому небезпечному місці перебуває. Альонка виросла неймовірно розумною й розсудливою — вся у свого покійного батька Дмитра.

Дві тисячі двадцятий рік минув на території зони відносно спокійно й без серйозних потрясінь. Однак коли глобальна пандемія накрила всю країну, тюремні установи негайно перевели на найсуворіший карантинний режим. Усі особисті побачення з родичами були повністю скасовані, а кількість дозволених посилок із волі різко обмежили. Богдан переносив ці жорсткі позбавлення зі стоїчним спокоєм, гідним старого сидільця. Половина його строку — три важкі роки — уже залишилася позаду, і до омріяного звільнення, наміченого на літо дві тисячі двадцять четвертого, залишалося протриматися ще чотири роки.

Він методично вираховував у думці дні, що лишилися, не від пекучого нетерпіння швидше вийти на волю, а радше за глибоко в’їденою звичкою. Будь-який бувалий зек завжди інстинктивно веде подумки відлік свого строку. Наступні два роки, дві тисячі двадцять перший і двадцять другий, тяглися нестерпно повільно й в’язко. Карантинні обмеження то трохи послаблювали, даючи ковток свіжого повітря, то знову закручували гайки до межі. Саме ж рутинне життя на зоні практично не зазнавало жодних змін. День у день перед очима маячили все ті самі сірі, похмурі бараки, дотримувався той самий одноманітний, виснажливий режим, і траплялися все ті самі похмурі обличчя арештантів.

Роки, проведені в неволі, давалися взнаки — Богдан помітно постарів і змарнів. У свої п’ятдесят шість років він був уже цілком сивим чоловіком із глибокими, різкими зморшками на обличчі, а вранці його почав мучити ниючий біль у натрудженій спині. Але, попри фізичне в’янення, його внутрішній стрижень залишався таким самим незламним і залізним, цілком виправдовуючи знамените злодійське прізвисько. Усі ці важкі роки Альонка продовжувала самовіддано працювати в стінах тюремної лікарні. Їхні швидкоплинні зустрічі, як і раніше, залишалися вкрай рідкісними й відбувалися лише в разі крайньої потреби.

Бачилися вони буквально кілька разів на рік, обмінюючись лише короткими, сухими черговими фразами. За цей час дівчина ще більше подорослішала, її характер набув помітної суворості й внутрішньої жорсткості, адже робота в оточенні материх кримінальників неминуче гартує будь-яку людину. Богдан помічав ці зміни в її поведінці й подумки цілком їх схвалював. Він із гордістю розумів, що донька його найкращого друга Дмитра виросла справжнім бійцем, а не слабкою, безвольною розмазнею. Але в дві тисячі двадцять третьому році розмірене життя зони захиталося — прибув новий етап із засудженими.

Серед новеньких виявилися двоє вельми примітних блатних персонажів: Ігор Холоденко, якого серед своїх кликали Лід, і Максим Дніпров, відомий у кримінальних колах під погонялом Дніпро. Лід був тридцятидворічним, сухорлявим хлопцем із хижим, гострим профілем і колючим, бігаючим поглядом. Для нього це була вже друга ходка до в’язниці за скоєний збройний розбій. Його напарник, двадцятидев’ятирічний Дніпро, мав неймовірно широкі плечі, грубі манери й потворний шрам, що розсікав праву щоку. Попри те що це була його перша відсидка, поводився він виклично нахабно, всім своїм виглядом показуючи, що за ним стоїть якась потужна сила з волі.

Цих двох перевели до ІК-29 з іншої колонії, і вони завжди трималися разом, уявляючи себе неймовірно авторитетними постатями. Вони належали до категорії блатних, але аж ніяк не були справжніми законними злодіями, а в злочинній ієрархії ця різниця має колосальне, принципове значення. Якщо істинні злодії неухильно дотримуються давніх неписаних законів і шанують поняття, то такі блатні, як ця парочка, звикли керуватися винятково власною нахабністю, грубою силою й безмежжям. Лід і Дніпро з перших же днів перебування на новому місці почали агресивно качати свої права.

Вони безапеляційно вимагали виділити їм найкомфортніші й найтепліші місця в житловому бараці, наполягали на призначенні їх на найлегшу, непильну роботу й грубо вимагали від решти зеків підкресленої поваги до своїх персон. Місцеві смотрящі, стиснувши зуби, поки воліли терпіти їхні зухвалі витівки, але вже почали кидати в бік новачків косі, несхвальні погляди. Богдан же волів спостерігати за поведінкою цих зухвалих вискочок збоку, не виявляючи жодного бажання втручатися в ситуацію. Він слушно вважав, що борза молодь зрештою сама в усьому розбереться й поставить нахаб на місце.

Проте шляхи Льоду й Дніпра кілька разів побіжно перетиналися з орбітою Коваля. Під час рідкісних зустрічей вони віталися з ним досить стримано, але без належного, обов’язкового в таких випадках шанобливого пієтету. Судячи з усього, вони зовсім не розуміли, птах якого високого польоту стоїть перед ними. У їхньому обмеженому сприйнятті цей літній сивий сиділець був лише черговим відпрацьованим матеріалом, старим зеком, чий час давно й безповоротно минув. Богдан не вважав за потрібне виправляти їхню оману, гадаючи, що виховувати чужих, відбитих від рук биків — це не його турбота.

На початок дві тисячі двадцять четвертого року до омріяного звільнення Богдана залишалося всього якихось жалюгідних пів року. Попереду маячило довгоочікуване літо й манлива свобода. Старий злодій готувався до цієї знаменної події з філософським спокоєм, без найменшої метушні, довгими безсонними ночами розмірковуючи про те, як складеться його життя за периметром зони. Він ухвалив тверде рішення назавжди порвати з кримінальним світом, розуміючи, що його вік уже не дозволяє вести колишню небезпечну гру, та й самого бажання ризикувати більше не лишилося.

У його планах було тихо й непомітно виїхати з рідного Харкова до якогось іншого, спокійного міста й почати життя з абсолютно чистого аркуша. Він потай сподівався, що Альонка не відмовиться допомогти йому влаштуватися на новому місці, якщо, звісно, сама цього захоче, адже вона вже стала цілком дорослою й самостійною жінкою, вправі сама розпоряджатися своєю долею. Настав березень двадцять четвертого року, і до виходу на волю залишалося рівно чотири місяці. Сувора зима відступала вкрай неохоче, на плацу колонії все ще лежав брудний, ніздрюватий сніг, але весняне сонце вже починало потроху пригрівати.

Коваль, як завжди, працював у задушливому швейному цеху, звично сточуючи на машинці грубі рукавиці. Його натруджені руки виконували завчені рухи на повному автоматі, тоді як усі думки були спрямовані винятково до довгоочікуваної свободи. До омріяної дати залишалося всього чотири місяці, або сто двадцять довгих днів. А потім перед ним відчиняться двері в нове, вільне життя. Богдан відчував кожною клітиною свого єства, що ця тюремна ходка стане для нього останньою. Вийшовши за ворота колонії, він мав намір назавжди забути про кримінал, поїхати кудись ближче до моря й насолоджуватися заслуженим спокоєм.

Він думав про те, що Альонка, можливо, допоможе йому облаштуватися на новому місці, якщо погодиться поїхати разом із ним. Хоча він чудово розумів, що вона вже самостійна людина і остаточне рішення залишиться лише за нею. Життя на території зони й далі текло своїм непорушним, усталеним руслом. Щоденний підйом рівно о шостій ранку, мізерний сніданок у загальній їдальні, важка робота в цеху до самого обіду, потім знову виснажлива праця до пізнього вечора. Після короткої вечері йшла одна година особистого часу в гамірному бараці, а о десятій вечора лунала команда відбою.

Богдан скрупульозно дотримувався всіх пунктів тюремного режиму й намагався не привертати до себе зайвої уваги, тому адміністрація колонії, як і раніше, його не чіпала. Його колосальний авторитет серед ув’язнених залишався абсолютно незаперечним. До мудрого Коваля нескінченним потоком ішли зеки по пораду або з проханням розсудити складну суперечку, і він завжди виносив справедливі рішення, спираючись винятково на злодійські поняття й не піддаючись жодним емоціям. Тим часом нахабні Лід і Дніпро продовжували поводитися в колонії так, ніби були тут повноправними господарями…