«Виходь без чоловіка»: чому дивна попутниця веліла жінці покинути поїзд

«Поїдемо на море. Втрьох. Ти, я й Алінка. На тиждень. Я оплачу все».

Пауза.

«Мамо, серйозно?»

«Абсолютно. Я хочу відпочити. І хочу, щоб ви були зі мною. Алінка буде в захваті».

«Це буде чудово. Мамо, це…» В голосі Марії чулися сльози. — «Дякую. Дякую величезне. Я так давно мріяла звозити Аліну куди-небудь, але грошей все не вистачало».

«От і з’їздимо, — посміхнулася Ірина. — Разом. Не дарма ж я збирала на відпустку».

Вона забронювала невеликий готель в Одесі на кінець червня. Три квитки на літак, номер з видом на море. Коли оплачувала бронь, зловила себе на думці: це ті самі гроші, які могли піти Олегу. Могли зникнути разом з ним, залишивши її з боргом і порожніми руками. А тепер вони дарують радість їй та її родині.

В останній робочий день перед відпусткою Ірина затрималася в офісі. Потрібно було закрити квартальний звіт, передати справи колезі. Коли виходила з будівлі, вже сутеніло. На зупинці чекала автобус, як раптом почула знайомий голос:

«Ірино?»

Вона обернулася. Поруч стояв чоловік років 50, у діловому костюмі. Обличчя здалося знайомим, але вона не могла згадати, звідки.

«Вибачте, а ви?» — почала вона обережно.

«Андрій Соболєв, — представився чоловік, посміхаючись. — Ми працювали разом років 10 тому. Ви тоді тільки прийшли в компанію, я був головним бухгалтером. Потім мене перевели в головний офіс».

Ірина згадала. Андрій Соболєв. Високий, спокійний, завжди коректний. Вони справді перетиналися на роботі, але близько не спілкувалися.

«Так, звичайно, згадала, — кивнула вона. — Як справи? Ви тут по роботі?»

«Переїхав назад місяць тому, — відповів Андрій. — Знайшов іншу роботу. Тут, у вашому районі. Тепер працюю фінансовим директором у будівельній компанії неподалік».

«Рада за вас, — щиро сказала Ірина. — А ви як? Все ще в тій самій компанії?»

«Так. Уже 20 років».

«Вражає, — Андрій посміхнувся. — Рідко хто так довго на одному місці тримається. Ви, напевно, вже головний бухгалтер?»

«Ні, — похитала головою Ірина. — Просто старший бухгалтер. Мене це влаштовує. Не люблю зайвої відповідальності».

Під’їхав автобус. Ірина зібралася сідати, але Андрій раптом запитав:

«Може, вип’ємо кави? Якщо ви не поспішаєте. Було б приємно поговорити зі старим знайомим».

Ірина завмерла. Всередині миттєво піднялася тривога. Чоловік пропонує піти випити кави. Нещодавно вона вже наступила на ці граблі. Довірилася, повірила, ледь не втратила все. Андрій ніби відчув її вагання.

«Вибачте, якщо збентежив, — сказав він. — Не хотів здатися нав’язливим. Просто приємно зустріти знайоме обличчя в районі, де майже ні з ким не спілкуюся після переїзду. Але якщо вам незручно, звичайно, не наполягаю».

Ірина подивилася на нього уважніше. Андрій не був схожий на Олега. Не було тієї навмисної ввічливості, того розважливого шарму. Просто знайома людина, яка запропонувала випити кави. Звичайна ввічливість.

«Добре, — несподівано для себе погодилася Ірина. — Але ненадовго. Я втомилася після роботи».

Вони зайшли в невелике кафе через дорогу. Замовили каву і десерт. Андрій розповідав про роботу в головному офісі, про переїзд, про те, як складно звикати до нового місця в 50 років. Ірина слухала, зрідка кивала, ставила запитання.

«А у вас як справи? — запитав Андрій. — Сім’я? Діти?»

«Є доросла донька, — відповіла Ірина. — І онука трьох років».

«Онука? — Андрій здивовано підняв брови. — Не скажеш, що ви вже бабуся. Виглядаєте молодо».

Ірина посміхнулася. Комплімент прозвучав природно, без підлабузництва.

«Дякую. Донька народила рано. От я і стала бабусею в 40».

«А чоловік?»

«Розлучена давно. П’ять років тому».

«Зрозуміло, — кивнув Андрій. — Я теж розлучений. Три роки тому розійшлися. Діти дорослі, живуть своїм життям».

Вони посиділи ще півгодини, розмовляючи про роботу, про життя, про місто. Ірині було комфортно. Андрій не ставив особистих запитань, не ліз у душу, не намагався справити враження. Просто розмовляв. Коли вони вийшли з кафе, Андрій сказав:

«Дякую, що склали компанію. Було приємно поговорити».

«Мені теж», — відповіла Ірина.

«Може, якось ще зустрінемося? — обережно запропонував Андрій. — Якщо вам буде цікаво, звичайно».

Ірина замислилася. Все всередині кричало: «Обережно, не поспішай, не довіряй! Ще занадто рано». Але одночасно щось підказувало: не всі чоловіки — обманщики. Не потрібно закриватися від світу через одну помилку.

«Давайте обміняємося телефонами, — сказала вона. — Я зараз йду у відпустку, їду з донькою та онукою на море. Повернуся через два тижні. Якщо захочете, напишіть. Може, зустрінемося знову».

«Чудово, — посміхнувся Андрій. — Гарного відпочинку».

Вони обмінялися номерами і розійшлися. Ірина сіла в автобус, дивлячись у вікно і думаючи, чи правильно вчинила. Чи не зарано? Минуло всього два тижні з тієї історії. Але потім подумала: вона не обіцяла виходити заміж. Не збирається брати кредит. Просто дала номер телефону знайомій людині. Звичайне, нормальне спілкування. Без зобов’язань, без ілюзій….