Випадок у парку: несподіване відкриття, яке перевернуло життя молодої жінки

— Квартирне питання зіпсувало столичних, — філософськи зауважила Світка. Люди на що тільки не йдуть, аби отримати нерухомість у центрі столиці. Ти сама подумай, у разі розлучення твоєму Глібусику дідька лисого дістанеться. Ні з чим його відправиш гуляти, а сама, пані, і житимеш у своїх хоромах. Та твою хату продати — можна три квартири на околиці купити.

— Ні, Світко, Гліб — порядна людина. Він би не став через квартиру мені шкодити. Він би не став.

— Занадто вже тупуватий, пробач, для такого. А от якщо з ним панянка меркантильна поруч крутиться та намовила його на недобре, тоді… Гаразд, чого на людину дарма наговорювати. Діємо за планом.

Увечері Ларочка, намагаючись не думати поганого про чоловіка, розповіла йому, що отримала роботу. На свій подив, вона не помітила на обличчі чоловіка захвату чи бодай подоби усмішки. Гліб був не в гуморі.

— А де твій браслет? — раптом спитав він за вечерею, коли Ларочка потяглася по хліб. — Я ж просив, щоб ти його не знімала.

— Ой, тут така справа, — почервоніла жінка. — Я сьогодні зачепилася й зламала застібку. Довелося віддати в ремонт. Скоро зроблять, ти не хвилюйся.

— Вічно ти така незграбна! — раптом спалахнув Гліб. — Ларо, ти так безвідповідально ставишся до речей! Ти хоч уявляєш, скільки він коштує?

— Глібе, ти чого? Це ж усього лише річ. Подумаєш, зламалася застібка. Я ж не загубила, в ремонт віддала. Ремонт недорого вийшов, не хвилюйся.

— Річ не в ціні, а в твоєму ставленні до речей і до мене, — далі сердився чоловік. — Цей браслет — символ нашого кохання, а ти його зламала.

— Але ж я не наше кохання зламала, Глібчику…

На очах Ларочки виступили зрадливі сльози. Чути грубощі від чоловіка їй було неприємно. До того ж у душу закралася похмура підозра. Гліб поводився нетипово, розлютившись через браслет. Виходило, що Світка цілком могла мати рацію.

Решта вечора минула в мовчанні. Гліб і далі сердився, скоса поглядаючи на дружину. А спати й зовсім пішов у вітальню на диван. Лариса намагалася не думати про погане, сподіваючись, що в чоловіка просто був важкий день. Обговорювати роботу в їхній родині було не заведено. Вона заснула, думаючи, що вранці чоловік відійде, відпочине й знову стане колишнім добродушним і турботливим Глібом Максимовим, якого вона любила багато років.

Уночі Ларочка прокинулася від сильної спраги. Вона тихо вийшла зі спальні, намагаючись не шуміти, але з вітальні з-за зачинених дверей долинув голос. Гліб, судячи з усього, тихо з кимось розмовляв телефоном. Лариса завмерла й прислухалася.

— Зняла, так, — шепотів чоловік. — Каже, що зламала застібку. Не знаю, ні. Не думаю, що вона про щось здогадується. Ні, поки що не варто хвилюватися. Як почувається? Складно сказати. Роботу сьогодні нову отримала, але навряд чи довго протримається. Головне, щоб браслетик якнайшвидше назад забрала. Тож, малечо, потерпи трохи. Скоро квартирка буде наша. Так, знаю, що ще пів року треба вичекати, щоб у спадщину вступити. Не квап події. Нам важливо все зробити так, щоб комар носа не підточив. Не дай Боже на мене подумають, що я дружину зі світу звести вирішив. Так, знаю, що нічого не доведуть. Хвороба з кожним буває, але поки нам треба закінчити справу. Тут важливо не поспішати. Зате потім заживемо. Усе, бувай. А то раптом Лариса почує. До завтра. І я тебе.

Ларочка відсахнулася й застигла, мов укопана. Виходить, Гліб і справді задумав якусь страшну річ! Та ще й із якоюсь малечею! От покидьок!

По щоках Лариси покотилися сльози. Світка мала рацію, в усьому мала рацію. А я, дурепа, не повірила. І циганка правду сказала, вона наче у воду дивилася. І мені пощастило, що я вчасно схаменулася. Може, Світчина приятелька й справді теж допоможе? А якщо ні? Я не хочу зовсім на той світ вирушати. Та ще й через якусь дурнувату квартиру! Ні, квартира зовсім не дурнувата. Тут і мої батьки жили, і бабуся з дідусем. А ті працювали, горбатилися, щоб її отримати. Ні вже, я так просто не здамся! Віддати кровне покидькові-чоловікові та його коханці? Цим підступним гадам зась!

«Ой, як же все невчасно. Я ж не зможу нормально працювати, якщо весь час думатиму про намір Гліба мене позбутися. І вилечу зі «Шпильки». Ні, треба взяти себе в руки».

Ларочка повернулася до спальні, забувши про спрагу. Вона все думала, з ким зраджує їй Гліб. Раз він попрощався до завтра, значить, це або хтось із лікарні, або пацієнтка, або працівниця кафе, де він зазвичай обідав. Хоча, може, він просто заїжджав до таємничої незнайомки після зміни в лікарні?

З цими думками Ларочка заснула. Снилися їй усілякі чудовиська, які полювали на неї, бігаючи квартирою, що розрослася до неймовірних розмірів. Вона ховалася то за одними дверима, то за іншими, але вони завжди знаходили її. А потім одне з них раптом накинуло на її зап’ястя браслет, затягло й потягло до себе. Лариса пручалася, кричала, але звільнитися не виходило. Звідкись узялася циганка, але чомусь це була перевдягнена в строкаті спідниці Світка. Блиснувши золотими зубами, подруга розігнала нечисть.

Лариса прокинулася. Сонячний промінь проник крізь зашторені фіранки, несучи з собою новий день. Ларочка, вся в поту, геть розбита, невиспана, ледве встала з ліжка й попленталася до ванної. Годинник показував сьому. Треба було встигнути зібратися, привести себе до ладу, та ще й перед Глібом робити вигляд, що нічого не сталося.

Чоловік сидів на кухні, гортаючи новини в телефоні, відпиваючи зі своєї чашки каву. Ларисі він напій не запропонував, зате зажадав терміново сніданок. Жінка нашвидкуруч посмажила яйця, зробила сендвічі й розлила по склянках сік. Бажання готувати не було, зате дуже хотілося зрозуміти, з ким уночі розмовляв телефоном Гліб. На жаль, дізнатися це не було жодної можливості.

До офісу Ларочка прийшла за десять хвилин до початку робочого дня. Кіри ще не було на місці. За інструкцією, даною напередодні в сьомому кабінеті, Лариса приготувала в кавомашині каву, яку любила начальниця, забрала в кур’єра кореспонденцію, товсті стоси закордонних журналів, провітрила кабінет. Журнали були розкладені за країнами, аудиторією й характером поданих у них матеріалів.

— Спустись у примірочну, туди Аджуковій і сестрам Тихорецьким мають привезти зразки одягу для фотосесії, — скомандувала Кіра, заходячи до кабінету під акомпанемент стукоту своїх підборів. Жодного привітання.

— Добрий день, Кіро Вікторівно, — несміливо всміхнулася Ларочка.

— Моделі для фотосесії вже відібрали?

— Так, усі. Портфоліо на рецепції забери, я принесла. Орієнтуйся на типажі дівчат. Зйомки після обіду, тож треба встигнути. Як усе відбереш, мені повідом.

— Слухаюся, — пискнула Ларочка й попрямувала до виходу.

— Стій, — скомандувала редакторка. — Що це на тобі?

— Це… — почервоніла Лариса, поправляючи на собі взяту напередодні в подруги блузку, — це…

— Не блузка, — похитала головою Бузяк. — Я про спідницю. Не бачила такої раніше.

— Це я сама пошила, — зізналася Ларочка, готова до критики.

Спідницю вона й справді пошила сама, за власною ж викрійкою. Тканина італійська, брендова, фасон — плід особистої фантазії.

— От як? — примружилася Кіра. — Цікаво. Хороша спідниця. Можеш іти.

Ларочка на ватяних ногах вилетіла з кабінету й спустилася до рецепції.

«Боже! — подумала вона. — Це мене Кіра Бузяк щойно похвалила, чи що? Чи це був сарказм? Ні, ні, ні. І як зрозуміти? Якщо похвалила, то виходить, я на правильному шляху, а якщо ні… Ларисо, заспокойся, зараз не до того. Займайся справами, а то за похвалою піде звільнення!»

Перший робочий день минув на висоті. Кіра лишилася задоволена вибором своєї нової помічниці. Після обіду Ларочка успішно впоралася ще з кількома завданнями, тому з офісу вона випурхнула на піднесенні. У кишені завібрував телефон.

— Гей, красуне! — почувся в динаміку голос Світки. — Ти звільнилася?

— Так.

— Тоді швидше приїжджай до мене. Це важливо. Є новини.

— І в мене, — пригніченим голосом відповіла Ларочка, закрутившись настільки, що встигла забути про свою проблему.

— Що?