Випадок у парку: несподіване відкриття, яке перевернуло життя молодої жінки

— Гліб… Схоже, ти мала рацію. Я вночі дещо почула.

— От що. Заскочи додому й візьми якусь його річ. Краще, щоб був біоматеріал.

— Як це?

— Ну, волосся, слина, піт, кров… Боже! Давай-давай. Чим швидше приїдеш, тим швидше почнемо діяти.

— Ти мене лякаєш, Світко.

— І правильно роблю.

Ларочка схопила перше, що спало на думку — бритву чоловіка. Між лезами якраз застрягло кілька щетинок, а на її місце поклала новий станок з упаковки. Руки тремтіли, а на душі було вкрай тривожно. Вилетівши з квартири на сходовий майданчик, вона ледь не збила з ніг незнайомого чоловіка.

— Ой, пробачте, заради Бога! — Ларочка з жахом дивилася, як із пакета на підлогу висипалися продукти. Вона тут же взялася збирати їх назад.

— Та нічого, — усміхнувся незнайомець. — Сам винен. Ніяк не можу ключ до замка підібрати, от і забарився. А ви поспішаєте?

— Так, ще й як. Шкода. А то я не проти була б познайомитися.

— У сенсі? — насторожилася Лариса.

— Ну, не подумайте нічого поганого. Я до вас не чіпляюся. Просто ось нещодавно переїхав. У мене тут дід жив. Він не так давно помер, а квартиру мені залишив. Поки ось облаштовуюся, нікого ще не знаю. От і подумав познайомитися із сусідами. Мене, до речі, Іваном звати.

— Лариса, — усміхнулася жінка. — А ви, виходить, онук Ігоря Миколайовича? Шкода дідуся. Хороший старий був. Із моїм дідом на одному підприємстві свого часу працювали. А я й не знала, що в нього хтось є. Завжди здавався таким самотнім.

— Так, не без того. Дідусь із моїми батьками був у сварці, а я довго за кордоном жив, по роботі. Зараз ось повернувся.

— Ясно. Ну що ж, пробачте, я запізнююся, але буду рада якось поспілкуватися.

— Чудово. До речі, я добре готую, тож буду радий запросити вас на вечерю.

— Я за, — заїкнулася Ларочка, маючи намір сказати, що заміжня, але прикусила язика, згадавши про підлість Гліба. — Я тільки за.

«Який симпатичний, — подумала вона, збігаючи вниз сходами. — Цікаво, він одружений? Якось нічого й не сказав про сім’ю. Напевно, одружений, і діти є. Такі красені самотніми не бувають. Гаразд, не про те думаю. Час до Світки».

Світка відчинила двері з виразом якоїсь похмурої урочистості на обличчі.

— Нарешті! — вигукнула вона, втягаючи Ларочку до квартири. — Знайомся, Олеся.

Назустріч вийшла миловидна жінка років сорока, усміхнулася й простягнула Ларисі руку.

— Будемо знайомі, — кивнула вона. — Ну що, часу не гаймо? Його в нас і так обмаль.

— У якому сенсі? — здригнулася Ларочка.

— Краще присядь, — зітхнула Олеся, вказуючи на диван.

На столику біля нього стояла та сама пляшка, у якій виднівся браслет. Тут же стояли якісь химерні свічки, сплетені з бджолиних сот і якоїсь трави.

— Ти принесла річ Гліба? — смикнула за руку Ларису Світка.

— Ага, бритва підійде?

— Ідеально! — сплеснула в долоні Олеся.

— Тільки… — Ларочка знітилася. — Ви впевнені, що все це потрібно? Я не вірю…

— Так! — хором відповіли жінки.

— Що ж, гаразд.

І Лариса розповіла про підслухану вночі розмову чоловіка з невідомою жінкою. Олеся почухала підборіддя, а потім почала по черзі запалювати свічки. Полум’я на кожній спершу горіло рівно, а потім раптом ґноти почали обертатися, створюючи доволі моторошний ефект.

— Що це? — прошепотіла Ларочка.

— Порча, — видихнула Олеся. — Причому сильна. На здоров’я і життя. Коли так ґноти крутять, це свідчить про надлишок чорної енергії.

— Чорної енергії? На чиє життя? — голос Ларочки впав.

— Ларко, ну ти чого як мала? Сама ж чула, як твій ненаглядний із кимось спадщину обговорював! — обурилася Світка. — На твоє! На чиє ж іще?

— Ларисо, ти не хвилюйся, ще все можна виправити. Ви зі Світкою вчасно до мене звернулися, — поспішила заспокоїти Олеся. — Розумію, усе це здається маячнею, вигадкою, але є речі, які простим людям недоступні. Я й сама людина науки, довго не вірила в усе це, хоча з дитинства бачила, як моя бабуся проводить різноманітні ритуали. А потім… Гаразд, зараз не про те, як я прийшла в езотерику. Це просто є, віриш ти чи ні, ясно?

— Ясно, — втягнула голову в плечі Лариса. — І що робити? Я помру?