Я мовчки прочитала напис на дитячій сорочечці. Неочікувана розв’язка одного дуже цинічного подарунка
— істерично закричала Анна, відчайдушно кидаючись до переляканого немовляти. Літня жінка лише зневажливо всміхнулася, спритно сховавши велику ювелірну прикрасу в глибоку кишеню свого ідеального жакета. На цей гучний крик із кухні прибіг стривожений Дмитро, нерозуміюче переводячи розгублений погляд із блідої дружини на незворушну матір.
«У нашої Анечки, здається, почалася важка післяпологова депресія, їй ввижаються якісь чужі чоловіки у власній квартирі», — трагічно зітхнула свекруха. Чоловік співчутливо похитав головою, намагаючись заспокійливо обійняти дружину, яка билася в істериці, своїми м’якими, цілком безвольними руками. Анна з первісним жахом усвідомила, що опинилася в глухій пастці, де найближча людина стала сліпим співучасником жорстоких катів.
Годинник у вітальні невблаганно відлічував хвилини, стрімко наближаючи стрілки до призначеної в ультиматумі фатальної півночі. Дочекавшись, коли родичі нарешті міцно заснуть, Анна тихо накинула темну куртку й непомітно вислизнула в холодний під’їзд. Опинившись на слабо освітленій вулиці, вона раптом відчула, як до її попереку впритул притислося щось тверде, а грубий голос наказав сісти в припаркований поруч тонований автомобіль.
Грубий поштовх у спину змусив Анну покірно залізти на заднє сидіння просоченого дешевим тютюном автомобіля. Дверцята з глухим клацанням зачинилися, назавжди відрізаючи її від рятівного світла тьмяних вуличних ліхтарів. За кермом у густій напівтемряві сидів кремезний чоловік, чиє обличчя було надійно сховане під низько насунутим чорним капюшоном.
Машина різко зірвалася з місця, везучи занімілу від крижаного жаху жінку в моторошному, цілком невідомому напрямку. Анна судомно намацала в кишені куртки мобільний телефон, відчайдушно сподіваючись надіслати чоловікові бодай якесь коротке повідомлення про допомогу. Однак викрадач миттєво помітив її несміливий рух і грубо вихопив апарат із тремтячих пальців, недбало викинувши його у прочинене вікно.
За пів години нескінченної, виснажливої для душі поїздки автомобіль зупинився біля похмурих бетонних остовів закинутого міського будівництва. Зловісну тишу цього мертвого місця порушувало лише завивання пронизливого вітру, що гуляв порожніми, нічим не загородженими сходовими прольотами. Чоловік мовчки витяг Анну з темного салону й з силою штовхнув її в бік зяючого проваллям недобудованого будинку.
Спотикаючись об будівельне сміття, вона на ватяних ногах увійшла до величезного приміщення, освітленого лише однією тьмяною переносною лампою. У самому центрі бетонної коробки стояла Тамара Іллівна, стискаючи у своїх доглянутих руках стару каністру, що важко тхнула бензином. Свекруха зміряла невістку поглядом, сповненим абсолютної ненависті, а тоді повільно й зловісно вказала кивком голови на дальній темний куток…
