«Я намалювала це в 6 років»: чому охорона не змогла вивести дівчину після того, як вона підійшла до головного лоту

На порозі стояв чоловік у строгому пальті з текою під пахвою.

— Я Олег Сергійович. Органи опіки.

Він усміхався, ввічливо, майже ласкаво. Але від цієї усмішки Аліні раптом стало холодно.

— Надійшла скарга, — говорив він рівно. — Перевірка умов проживання дитини. Формальність.

Мама метушилася, виправдовувалася, показувала холодильник, ліжко, іграшки. Казала, що працює, що все налагодиться, що скоро буде краще. Олег Сергійович кивав, записував щось у папери, іноді кидав на Аліну швидкі, чіпкі погляди.

— Ви не справляєтеся, — сказав він наприкінці. — Дитині потрібне тимчасове вилучення з сім’ї. Для її ж блага.

— Як тимчасове? — у мами затремтів голос. — Ви що таке кажете? Це моя дитина!

— Не хвилюйтеся, — все тим же спокійним тоном відповів він. — Це ненадовго. Щойно ви пройдете комісії, оформите довідки, підтвердите дохід, дівчинку одразу повернемо.

Аліна не все розуміла, але точно пам’ятала одне: мама зблідла, як стіна. Вона вчепилася в Аліну так, ніби боялася відпустити хоч на мить.

— Не забирайте, — шепотіла вона.

— Будь ласка, ви заважаєте дитині, — різко обірвав Олег Сергійович. — Так буде краще.

Аліна тоді розплакалася, закричала, вирвалася й побігла до столу. Схопила свою картину.

— Це мамі! Це їй! — кричала вона.

Олег Сергійович присів навпочіпки поруч, узяв аркуш з її рук.

— Я збережу її для тебе, — сказав він м’яко. — Ти потім забереш. Обіцяю.

І чомусь саме тоді Аліна повірила.

Далі був автобус. Чужі руки. Довгі коридори. Крики інших дітей. Спальня із залізними ліжками. Чужі тітки зі втомленими обличчями. Нові прізвища, нові правила.

Мама приходила спочатку часто. Потім рідше. Потім перестала. Аліна росла, змінювалася, звикала не чекати. Сім років у системі. Потім — випуск. Кімната в гуртожитку. Підробіток. Таці. Посмішки.

І ось тепер — ця галерея.

Тепер вона стояла в дорогій залі серед багатих людей і дивилася, як її дитинство висить на стіні під склом, підписане чужими словами. І тільки зараз, дивлячись на чоловіка в дорогому костюмі, який спокійно роздавав інтерв’ю гостям біля протилежної стіни, Аліна раптом зрозуміла. Цей профіль. Ця лінія рота. Ця впевнена, холодна усмішка.

Олег Сергійович. Тепер — власник галереї.

У неї затремтіли коліна. Вона зробила крок уперед. Потім ще один.

— Вибачте, — голос здригнувся. — Ця картина… я її намалювала. Мені було шість років.

Розмови навколо почали стихати. Кілька гостей повернулися. Олег Сергійович повільно подивився на неї. В його очах промайнуло щось… не здивування. Впізнавання.

— Це неможливо, — спокійно сказав він. — Автор невідомий.

— Це мій підпис! — голос в Аліни зірвався. — Моє ім’я. Це моя картина!

У залі стало ніяково тихо.

— Дівчино, ви заважаєте заходу, — холодно сказав він. — Охороно.

За хвилину її вже вели до виходу. Гості перезиралися. Хтось усміхався. Хтось шепотівся.

— Божевільна, — долинуло збоку.

— Піариться, — кинув хтось…