«Я намалювала це в 6 років»: чому охорона не змогла вивести дівчину після того, як вона підійшла до головного лоту

На вулиці їй вручили куртку й сказали, що її послуг більше не потребують. Роботи більше не було. Але була правда. І мета. Тепер Аліна знала точно: він украв не тільки її картину. Він украв її дитинство. І за це йому доведеться відповісти.

Вночі Аліна майже не спала. Перед очима знову й знову спливала рама, скло, її дитячий почерк і чужа ціна під словом «Невідомий автор». Три з половиною мільйони. За її пам’ять. За її маму. За той ранок, який більше ніколи не повторився.

Під ранок у голові нарешті склався план. Простий. Зухвалий. Небезпечний.

Вона більше не була офіціанткою. Тепер вона була покупцем.

Наступного дня Аліна позичила в сусідки по кімнаті строгий піджак, дорогі штани й туфлі на підборах. Нафарбувалася інакше: стримано, дорого. Довго дивилася на себе в дзеркало і майже не впізнавала.

— Якщо він мене не впізнав учора одразу, — прошепотіла вона, — отже, і сьогодні може не впізнати.

У галерею вона зателефонувала з чужого номера.

— Я зацікавлена в одній роботі з вашої колекції «Голоси, яких не чути», — сказала впевнено. — Картина «Мати й дитина». Хотіла б подивитися її окремо.

— Звісно, — пожвавився адміністратор. — Ви колекціонерка?

— Сімейний фонд, — спокійно відповіла Аліна. — Бюджет дозволяє.

За хвилину слухавку взяв він.

— Олег Сергійович слухає.

Її серце на мить зупинилося, але голос залишився рівним.

— Мене звати Марина. Я зацікавлена в покупці. Хотіла б особисто оглянути роботу.

Він зробив паузу, рівно на долю секунди.

— Звісно. Завтра о другій вам зручно?

— Цілком.

Коли вона поклала слухавку, долоні були мокрими від поту.

Наступного дня галерея зустріла її інакше. Без форми, без таць, без наказів. Тепер перед нею відчиняли двері.

— Проходьте, Марино, — усміхалася адміністраторка.

Олег Сергійович зустрів її особисто. Ввічливий, бездоганно спокійний.

— Радий знайомству. Ця робота справді особлива.

Він провів її в невелику кімнату для приватних переглядів. Білі стіни, м’яке світло, тиша. Картина вже стояла на мольберті. Аліна побачила її, і всередині знову все обірвалося.

— Можна ближче? — запитала вона.

— Звісно.

Вона довго розглядала зображення, ніби вперше. Хоча знала кожну лінію. Занадто добре.

— А можна побачити зворотний бік? — запитала вона буденно. — Іноді зворот дає не менше інформації, ніж лицьова частина.

Він ледь помітно напружився.

— Картина в професійній рамі. Знімати задник — ризик.

— Я купую не прикрасу, — м’яко сказала Аліна. — Я купую історію. І готова ризикнути.

Кілька секунд він дивився на неї оцінювально, холодно. Потім кивнув: