«Я намалювала це в 6 років»: чому охорона не змогла вивести дівчину після того, як вона підійшла до головного лоту

— Добре.

Коли він вийшов за інструментами, в Аліни тремтіли коліна так, що вона змушена була спертися на стіл. «Якщо там немає напису, все скінчено!» — промайнуло в голові.

Він повернувся, акуратно поклав картину лицьовою стороною вниз і почав повільно виймати маленькі гвіздочки з рами. Кожен клацання віддавалося в неї в грудях. Нарешті паперову підкладку було знято.

На звороті, пожовклому від часу, проступили знайомі криві літери: «Для мами. З любов’ю».

«Аліна. 2005».

Аліна нахилилася ближче.

— Що це? — запитала вона тихо.

Він мовчав.

— Це моє ім’я, — сказала вона вже жорсткіше. — І мій підпис.

Він різко підвів очі.

— Ви… — він упізнав. — Це ви. Офіціантка.

— Ні, — спокійно сказала Аліна. — Я — автор.

Вона вихопила телефон і зробила кілька знімків: загальний план, напис крупно, дату.

— Ви не мали права, — сказала вона. — Ви вкрали її в дитини.

Обличчя Олега Сергійовича потемніло.

— Ви нічого не доведете, — холодно сказав він. — Забирайтеся звідси негайно.

— Із задоволенням. Але тепер уже з доказами.

За хвилину в кімнаті з’явився охоронець.

— Проведіть, — коротко кинув власник.

Коли двері галереї знову зачинилися за її спиною, Аліна стояла на вулиці, тремтячи не від холоду. В руках був телефон. У пам’яті — напис. У грудях — тверде, гостре відчуття перемоги. Тепер у неї було те, чого не було раніше. Правда. І докази.

Аліна кілька годин просто сиділа на ліжку, не випускаючи телефон з рук. Вона знову і знову збільшувала фотографії: напис, почерк, дату. Все було на місці. Все було її. Але радість від перемоги швидко змінилася іншим почуттям — важким, гнітючим. Вона розуміла: одного доказу недостатньо. Проти неї — людина з грошима, зв’язками та холодною впевненістю у власній безкарності. Їй потрібен був хтось, хто вміє ламати такі стіни.

Ім’я журналістки вона знайшла майже випадково, у старій статті про чорні схеми з нерухомістю та чиновниками. Ірина Миколаївна Савельєва. Розслідування, суди, погрози, перемоги.

Аліна довго писала листа, стирала, переписувала. У підсумку надіслала коротко: «Мене звати Аліна. Я знайшла свою дитячу картину, вкрадену в мене 2005 року. Зараз вона продається в приватній галереї за мільйони. У мене є докази. І я знаю, хто її вкрав».

Відповідь надійшла вже наступного дня: «Приїжджайте. Покажіть усе, що є».

Вони зустрілися в маленькій редакції на околиці столиці. Ірина Миколаївна слухала мовчки, не перебиваючи, тільки іноді робила позначки в блокноті. Аліна розповідала про картину, про підпис, про Олега Сергійовича, про дитячий будинок.

Коли вона закінчила, у кімнаті стояла тиша.

— Ви розумієте, — нарешті сказала журналістка, — що якщо це правда, то йдеться не про одну картину. Це схема.

Ірина Миколаївна взялася за справу швидко. Запити, архіви, старі звіти, фонди, гранти. За кілька днів вона знову зателефонувала Аліні.

— Він спливає занадто часто. Продано понад сорок робіт. За двадцять років — на десятки мільйонів. Усі дитячі будинки, архіви, знайдені «без авторів». І майже в кожній справі — один і той самий підпис у документах. Олег Сергійович!

В Аліни похололо всередині.

— Це означає… це означає, що я не єдина?