Я носила їй продукти, не знаючи, хто ця старенька

«Ні. Я… я в хостелі. Я ж тобі писала». «Слава Богу. Іро, що відбувається?» Ірина не відповідала. Вона схопилася з ліжка, швидко одяглася, схопила куртку.

Відкрила електронний замок, кинула ключ на стійку адміністратора і вибігла з хостелу. Спустилася сходами, вискочила на вулицю і викликала таксі. Дала адресу свого будинку, і машина помчала через нічне місто.

Усю дорогу Ірина дивилася у вікно, відмовляючись вірити в реальність того, що відбувається. Пожежа. У її будинку. Саме на її поверсі. І вона мала бути там, у своїй квартирі, на четвертому поверсі.

Таксист щось говорив, намагаючись зав’язати розмову, але вона не чула. Перед очима стояло обличчя Ніни Григорівни і звучали її слова: «Не ходи додому». Машина під’їхала до будинку, і Ірина побачила миготливі вогні пожежних машин, натовп людей і дим, що піднімається в небо.

Вона вийшла з таксі, повільно підійшла ближче. Четвертий поверх, її поверх, був охоплений полум’ям. Пожежники направляли шланги, вода лилася потоками, але вогонь бушував. Ірина стояла, не в силах поворухнутися.

Поруч товпилися сусіди, хтось плакав, хтось розмовляв по телефону. Вона впізнала кількох: старого Бориса Петровича з п’ятого поверху, молоду сім’ю з дітьми з другого. Всі були в шоці.

«Ірино!» — хтось гукнув її. Це була сусідка знизу, Тамара Степанівна, жінка років шістдесяти. «Ти ціла? Слава Богу! Ми думали, ти вдома». «Ні, я… переночувала у подруги», — машинально збрехала Ірина.

«Яке щастя! А то квартира твоя… Там усе вигоріло. І в сусідів теж. Вони ледь вибралися, в лікарню їх повезли з опіками». Ірина кивнула, не знаходячи слів.

Її квартира. Усе, що в неї було. Меблі, документи, речі, книги, які вона збирала роками. Усе згоріло. Але вона жива. Якби не Ніна Григорівна…

Вона дістала телефон тремтячими руками і подивилася на час. За двадцять п’ять. Ще рано. Ніна Григорівна сказала прийти вранці. Значить, треба дочекатися світанку і йти до неї. Старенька обіцяла все пояснити.

Ірина відійшла від натовпу, притулилася до стіни сусіднього будинку і заплющила очі. Пожежа. Саме сьогодні. Саме її квартира. Це не могло бути випадковістю.

Світанок наступав повільно. Небо то рожевіло, то ставало сизо-бузковим. Ірина так і простояла біля будинку більше двох годин, спостерігаючи, як пожежники заливають останні вогнища вогню. Близько шостої ранку до неї підійшов поліцейський.

Молодий хлопець, явно втомлений від безсонної ночі. «Ви Коваленко Ірина Сергіївна?» — запитав він, звіряючись із блокнотом. «Так. Квартира 42 на четвертому поверсі. Ваша?» «Моя».

«Вас не було вдома в момент загоряння?» «Ні. Я ночувала… у подруги». Поліцейський записав що-то в блокнот. «Пощастило вам. Сусіди ваші зараз у лікарні. Ледь вибралися».

«У вас є припущення, від чого могла початися пожежа?» Ірина похитала головою. Сказати правду? Про дивну стареньку? Про її попередження? Це прозвучить як маячня.

«Ні. Я не знаю». «Гаразд. Експертиза розбереться. Ось мій номер телефону. Якщо що згадаєте — телефонуйте».

Він простягнув їй папірець і відійшов до колег. Ірина сунула його в кишеню і подивилася на час. Половина сьомої. Через півгодини вона має бути біля метро.

Ніна Григорівна обіцяла все показати. Ірина викликала таксі й поїхала до станції. Усю дорогу вона дивилася у вікно, не в силах осмислити те, що відбувається. Її життя перевернулося за одну ніч.

Будинок згорів. Квартира знищена. І все це тому, що хтось хотів її вбити. Бо інакше це пояснити неможливо. Пожежа почалася саме на її поверсі, саме в її квартирі.

Поліцейський сказав, що експертиза розбереться, але Ірина вже знала: це не випадковість. Машина зупинилася біля метро без п’яти сім. Ірина вийшла, розплатилася і озирнулася.

Звичне місце. Вхід у метро, кіоски з газетами, ларьок із кавою. І на своєму звичайному місці, на потертому картоні, сиділа Ніна Григорівна. Старенька побачила її і кивнула.

Ірина підійшла, присіла поруч навпочіпки. «Ніно Григорівно, я…». «Знаю, донечко. Слава Богу, ти послухалася». Голос старенької був спокійним, але руки тремтіли.

Вона полізла в пошарпану сумку, що лежала поруч, і дістала дешевенький телефон. «Ось. Дивись». Ірина взяла телефон. На екрані застигла фотографія.

Якість була поганою, знімок зроблений явно вночі, але розгледіти було можна. Задній двір якогось будинку, погано освітлений ліхтарем. Двоє чоловіків стоять біля її під’їзду. На наступному кадрі вони біля входу в підвал.

Один тримає каністру. Обличчя розмиті, але силуети розрізнювані. «Це…» «Це мій будинок», — прошепотіла Ірина, впізнавши знайомі обриси. «Твій, донечко».

«Позавчора тут були вони, і вчора ввечері, годині о десятій. Я ночувала в під’їзді сусіднього будинку, вийшла провітритися. І бачу — двоє мужиків крадуться до твого під’їзду. Один із каністрою».

«Я відразу зрозуміла, справа нечиста. Дістала телефон, сфотографувала. Вони в підвал зайшли, хвилин п’ятнадцять там були, потім вийшли. Ще з однією каністрою. Зайшли по сходах у під’їзд. Потім вибігли і зникли за будинком. Тут і пожежа почалася».

«Я дзвонила в усі двері й кричала «пожежа!». Хтось і викликав пожежників». Ірина погортала далі. Ще кілька знімків. Чоловіки виходять із підвалу.

Один поправляє куртку. Другий озирається. І на одному з кадрів, коли чоловік повернувся до ліхтаря, обличчя стало розрізнюваним. Геннадій. Охоронець із її офісу.

Ірина відчула, як усередині все похололо. «Я його знаю», — видавила вона. «Він працює у нас охоронцем». Ніна Григорівна кивнула.

«Так я і думала. Неспроста він біля твого будинку крутився вже кілька вечорів, та твоє ім’я називав. Казав: «Скоро Ірці кінець». Завтра все закінчиться».

«Ти, донечко, щось знаєш, раз вони тебе прибрати вирішили. Але я нічого не знаю». Ірина стиснула телефон у руках. «Я просто працюю бухгалтером, веду документи».

«Значить, у документах тих щось є. Щось таке, що їм спокою не дає. Ти подумай, донечко. Може, бачила що зайве? Або запитала, про що не треба».

Ірина напружено згадувала. Вчорашня розмова з Валерієм Петровичем. Акти без підписів. Вона запитала про них, і директор якось дивно відреагував.

Сказав, що, можливо, плутає. Але потім, увечері, Геннадій уже ніс каністру до її будинку. «Вчора вдень директор запитував про акти, — повільно промовила Ірина. — Сказав, що на трьох актах немає підписів. Я відповіла, що коли отримувала їх, підписи були. Він…