Я пішла в нікуди, але друг чоловіка запропонував мені те, від чого я не змогла відмовитись

Роман схопився. «Та вона мене на вулицю викидає! — вибухнув він. — Це що за грабіж?» Я спокійно подивилася на нього. «Ромо, ти планував залишити без усього мене. Якщо пам’ятаєш. Так що це ще м’яко». — «Ти мстиш! — загорлав він. — Ти хочеш мене знищити?» Я нахилилася вперед, подивилася прямо йому в очі.

«Ні. Я хочу, щоб ти нарешті відчув наслідки своїх рішень. Усе, що ти мені зараз віддаси, я вже давно заробила своєю працею. Ти просто звик вважати це само собою зрозумілим». Софія спокійно додала: «У вас доба, щоб подумати. Якщо ви не приймаєте умови, ми йдемо в повноцінний процес».

«З урахуванням усіх доказів, шансів у вас небагато». Адвокат спробував заперечити: «Це ультиматум». — «Це реальність, — відрізала Софія. — Ви знаєте матеріали справи не гірше за мене». Я взяла сумку, встала. «У вас 24 години, Ромо, — повторила я вже від себе. — Потім я перестану обговорювати договір і просто піду до кінця».

Ми з Софією вийшли з кабінету, залишивши Романа і його адвоката сидіти над столом із нашими умовами. Я закрила за собою двері і вперше за довгий час відчула не тільки страх, а й дивну твердість усередині: тепер рішення — за ним, а не за мною. І від того, який вибір він зробить у цю добу, залежало, як саме я вийду з цього шлюбу.

Через добу телефон все-таки задзвонив. Точніше, не через добу, а години через двадцять три. Дзвонив не Роман, а його адвокат. Голос уже без вчорашньої зарозумілості: «Ми обговорили ваші умови. Мій довіритель погоджується. На все». Я якийсь час просто мовчала, прислухаючись до себе.

Ні салютів усередині, ні феєрверків. Відчуття, ніби важку плиту з плечей нарешті зрушили. «Добре, — відповіла я. — Тоді оформляйте. Зустрінемося вже в суді для затвердження». Оформлення зайняло ще близько місяця. Папери, підписи, засідання. Але це була вже не боротьба, а технічний етап.

В один із днів я вийшла з будівлі суду вже не дружиною Романа Костенка, а просто Марією Олександрівною Костенко. З офіційним розлученням, з 70% спільно нажитого майна, з компенсацією за роки моєї невидимої роботи і за те, що він мене роками давив і принижував. Я йшла сходинками і раптом із подивом зрозуміла: грошей у мене тепер більше, ніж я коли-небудь могла собі уявити.

Але головне почуття — навіть не це. Головним було те тихе, тверде відчуття: я собі повернула себе. Минуло півроку з тієї самої вечері. Зараз, коли я згадую той день, я вже не здригаюся. Я сиджу на лоджії своєї нової квартири на Оболонській набережній — світлій, сучасній, з великими вікнами.

Купила її не для статусу, а тому що мені там добре. Частину батькових квартир я продала за порадою фінансових консультантів, частину залишила під оренду. Гроші вклали грамотно, так що тепер мій пасивний дохід більший, ніж Роман коли-небудь приносив у дім у найкращі роки. Маші, яка колись рахувала гривні до пенсії, зараз життя забезпечує так, що мені іноді самій смішно.

Але найголовніше почалося, коли я нарешті поставила собі запитання: а я чого хочу? Я зробила те, про що мріяла у двадцять два, коли збиралася в інститут, але кинула через вагітність і шлюб. Я вступила до університету. Так, у шістдесят із гаком років. На управління бізнесом — туди, куди хотіла багато років тому.

Перші дні було страшно, аудиторія повна хлопців і дівчат, які годяться мені в онуки. Спочатку вони дивилися на мене з цікавістю: що тут робить ця тітонька? А потім, коли я почала відповідати, брати участь у кейсах, розповідати реальні історії з життя, ставлення змінилося. Викладачі не сюсюкають, питають суворо, але видно, що їм цікаво.

Одну мою презентацію з управління сімейним бізнесом викладач взагалі назвав найкращою за курс. Паралельно я дозволила собі те, що раніше завжди відкладала на потім. Почала їздити. Спочатку поїхала до Львова. Знайшла там маленький бутик-готель у старому будинку, записалася на майстер-класи з галицької кухні, блукала площею Ринок.

Слухала, як люди торгуються, як пахне випічка і кава. Потім були Чернівці. Старі вулиці, університет, маленькі кафе. Потрапила на місцевий фестиваль музики, стояла в натовпі, плескала як дівчисько. Сиджу іноді в готельному номері в незнайомому місті і думаю: от би хто сказав тій Маші, яка боялася зайвий раз попросити грошей на чоботи, що вона буде просто так їздити, бо їй захотілося.

У планах у мене тепер Іспанія. Хочу пройтися тими місцями, звідки, за сімейними переказами, колись приїхали мої предки. Не з чоловіком-бізнесменом, не в складі делегації, а сама. Стосунки з дітьми теж змінилися. З Дариною ми тепер зустрічаємося щотижня.

Не у свята, не на бігу, а просто так: випити кави, погуляти, поговорити. Вона й сама сильно змінилася. Суд, історія з батьком, мої рішення — все це змусило її переглянути своє життя. «Я раптом зрозуміла, — якось зізналася вона, — що живу в тому ж сценарії, що й ти. Тільки я на місці тата. Крута адвокатка, у якої все схоплено, а всередині порожньо».

Вона пішла до психолога. Стала розбирати свої установки, свої шлюбні стосунки. Виявилося, що і в неї в сім’ї все далеко не так гладко, як здавалося з боку. «Знаєш, мам, — сказала вона одного разу, — твоє розлучення врятувало не тільки тебе. Воно і мене висмикнуло з коми». Із Сергієм у нас стосунки простіші і холодніші.

Він по-чоловічому все легше переносить, але в ньому теж щось клацнуло. «Розумію, що був козлом, — якось сказав він. — Занадто зручно було копіювати тата». Він намагається, але видно, що йому важко ламати звичний образ «головного мужика». У нас тепер спокійно-ділові стосунки: зідзвонюємося, іноді обідаємо.

Без уїдливості, але й без особливої душевності. Про його нову дівчину я дізналася від Дарини. Дівчина, як виявилося, покинула його, коли побачила, що він розмовляє з нею тими самими фразами, що Роман зі мною колись. «Може, життя так йому урок піднесло», — тихо сказала Дарина. Я тільки плечима знизала: кожному свій час.

Про Романа мені розповідають уже в основному чужі люди. Софія іноді переказує новини: він влаштувався звичайним бухгалтером у середній фірмі. Фактично повернувся туди, звідки колись почав, тільки на 20 років старший і з підмоченою репутацією. Дарина бачила його пару разів. «Постарів сильно, — сказала вона. — Ніби за рік десять років накинулося».

Живе він тепер у невеликій орендованій квартирі на околиці Києва, десь на Троєщині. Бізнесу немає, партнери його вижили. Валерія, як і слід було очікувати, довго не сумувала. Роберт якось розповів з усмішкою: «Через три місяці після того, як у нього все розвалилося, вона вже вийшла заміж за іншого “успішного”»…