Я послухалася секретарку і сховалася. Через хвилину я побачила справжнє обличчя чоловіка

Наче ви скинули тягар.

Анна засміялася.

— Ви вгадали. Саме це я і зробила.

— Мене звати Ігор, — він простягнув руку.

— Анна, — вона потиснула її.

Вони розговорилися. Ігор розповів, що працює архітектором, нещодавно вийшов на пенсію, вирішив зайнятися тим, що завжди відкладав — творчістю. Анна поділилася, що теж почала жити для себе тільки нещодавно. Вони стали спілкуватися після занять, іноді ходили в кафе, обговорювали мистецтво, життя, мрії. Жодних зобов’язань, жодного тиску. Просто дві людини, які знайшли одне в одному цікавого співрозмовника.

Минув рік. Анна святкувала день народження з Тамарою, Ольгою та кількома колегами з поліклініки. Вони зібралися у неї вдома, накрили стіл, співали, сміялися.

— Знаєш, Анько, — сказала Тамара, коли гості розійшлися і вони залишилися удвох прибирати посуд, — я так пишаюся тобою. Рік тому ти була розчавленою, зламаною. А зараз подивися на себе. Ти щаслива.

Анна зупинилася, задумалася.

— Так. Я щаслива. І знаєш, що найдивніше? Я вдячна тому дню в шафі. Якби не Ольга, якби я не почула ту розмову, я б так і жила в обмані. А тепер я живу по-справжньому.

Вона підійшла до вікна, подивилася на нічне місто. Вогні у вікнах, машини на дорогах — життя, яке триває. І вона — частина цього життя. Вільна, незалежна, щаслива.

Віктора вона більше не бачила. Чула від знайомих, що він одружився зі Світланою, але щастя особливого не знайшов. Кредити тиснули, компенсацію він виплачував частинами, працював на виснаження. Анна не відчувала до нього ні злості, ні жалю. Тільки байдужість. Він зробив свій вибір, тепер живе з наслідками. Вона зробила свій вибір. Вибір жити, любити себе, цінувати кожен день. І цей вибір був правильним.

Стоячи біля вікна у своїй квартирі з чашкою чаю в руках, Анна усміхалася. Життя тривало. І вона була готова до нього. До нових зустрічей, нових відкриттів, нових можливостей. Вона була готова бути щасливою. Тому що заслуговувала на це щастя. Нарешті вона це зрозуміла.