Як подарунок колишніх свекра та свекрухи допоміг жінці дізнатися про їхні справжні наміри

— Мамо, а це що?

Марина повільно повернулася. Вона якраз запалювала свічки на торті. А у вітальні верещали діти, хтось упустив цукерку, паперові ковпаки з’їхали набік, і цей безлад був таким звичним, що в ньому хотілося розчинитися.

— Мамо, — голос Аліси став тихішим. — Подивися.

Марина підвела очі. Аліса стояла у дверях, притискаючи до себе нового плюшевого ведмедя. Того самого, з акуратної рожевої коробки, яку приніс кур’єр пів години тому. Коробка зі стрічкою була зав’язана дуже красиво — так зав’язують люди, у яких все має бути «як належить».

«Відкрити на день народження», — було написано на записці почерком Людмили Петрівни. Без смайликів. Без знаків оклику. Як розпорядження.

— Що там, зайчику? — Марина посміхнулася автоматично, все ще тримаючи торт у руках.

— Тут… — Аліса стиснула лапу ведмедя. — Тут ніби дірочка. І він твердий.

Марина відчула, як щось усередині неї затремтіло. Вона поставила торт на стіл, плеснула в долоні, привертаючи увагу гостей.

— Дівчата! Свічки майже готові, зараз будемо задувати. Алісо, йди сюди, сонечко.

Аліса слухняно підійшла, але ведмедя не відпустила. Вона була щаслива, по-справжньому щаслива. Вона любила м’які іграшки. Марина взяла ведмедя до рук. Він був важким. І під шерстю, ближче до боку, справді відчувалося щось щільне. Не кулька, не пластик для форми. Щось із краями.

— Він не зламаний, — сказала Марина спокійно. — Просто треба мамі перевірити. Я його зашию, добре? Ти повернеш?

Аліса насупилася: