Як подарунок колишніх свекра та свекрухи допоміг жінці дізнатися про їхні справжні наміри

— Ні, — тихо сказала вона в порожнечу. — Не цього разу.

Вона встала, перевірила, чи спить Аліса, і повернулася до спальні вже з іншим відчуттям. Не страху. Не паніки. Холодної ясності. Якщо вони почали цю гру, значить, доведеться грати до кінця. І цього разу — за її правилами.

— Ви розумієте, що це вже не просто розлучення? — сказала Ірина Сергіївна, не підводячи очей від екрана.

Марина сиділа навпроти, стискаючи в руках телефон. На екрані — фотографії. Ведмідь. Шов. Чорний корпус. Номери. Усе чітко, без здогадок. Тільки факти.

— Я це зрозуміла ще тоді, — відповіла Марина. — У спальні. Коли тримала іграшку.

Ірина Сергіївна кивнула. Вона була з тих адвокатів, які не втішають. Вони просто називають речі своїми іменами.

— Андрій подав заяву до суду. Про визначення місця проживання дитини з ним.

— Коли?

— Тиждень тому.

Марина повільно видихнула.

— У заяві вказано, — продовжила Ірина Сергіївна, — що ви емоційно нестабільні, схильні до тривожності, не завжди контролюєте реакції. Формулювання акуратні. Без прямих звинувачень. Але сенс зрозумілий.

— Зрозумілий, — тихо сказала Марина.

— Пристрій в іграшці — серйозний аргумент. Але діяти потрібно холоднокровно. Ніяких різких кроків. Ніяких сцен.

Марина посміхнулася:

— Я вже зрозуміла, що вони чекають саме на це.

У п’ятницю Андрій написав коротко: «Заберу Алісу на вихідні». Як завжди. Без смайликів. Холодно і ввічливо.

Марина збирала рюкзак доньки. Піжама. Зубна щітка. Улюблена шпилька. Дитячий годинник — той самий, з кнопкою SOS. Вона застебнула ремінець на тонкому зап’ясті Аліси й нахилилася до неї.

— Якщо раптом тобі стане страшно, натискаєш сюди, — сказала вона спокійно. — Просто натискаєш.

— Добре? Як у шпигунських мультиках? — посміхнулася Аліса…