Як подарунок колишніх свекра та свекрухи допоміг жінці дізнатися про їхні справжні наміри

Вона перемотала запис і увімкнула знову. Потім ще раз. З кожним прослуховуванням слова ставали чіткішими. Гіршими. Точнішими.

Марина встала, дістала з шафи плюшевого ведмедя — акуратно, як речовий доказ. Поклала поруч із телефоном. Іграшка. Пристрій. Голос. Картина була повною.

Наступного дня вона знову сиділа в кабінеті Ірини Сергіївни. Адвокат слухала запис мовчки. Не перебивала. Тільки на секунду стиснула губи, коли голос Людмили Петрівни став особливо м’яким.

— Це серйозно, — сказала вона, коли запис закінчився. — Дуже.

— Вони вчили її, — глухо сказала Марина. — Вчили брехати.

— Вони тиснули на психіку дитини, — виправила Ірина Сергіївна. — Формували потрібну їм картину. Це пряме порушення інтересів дитини.

Марина кивнула.

— Запис і пристрій з іграшки ми долучимо до матеріалів. Це не емоції, Марино. Це факти.

Марина подивилася у вікно. За склом ішов звичайний день. Люди поспішали, жили, не знаючи, що десь дорослі люди вчили шестирічну дитину сумніватися у власній матері.

— Вони думали, я злякаюся, — сказала вона тихо. — Думали, що я почну виправдовуватися.

— Вони помилилися, — спокійно відповіла Ірина Сергіївна.

Марина встала. Тепер у неї було все, що потрібно. І більше ніякої невизначеності. Вони хотіли контролювати. Вона — захистити. І в цій грі вже не було місця чужим голосам у дитячому годиннику.

У залі суду було душно і тихо тією особливою тишею, в якій чутно, як люди намагаються не дихати зайвий раз. Марина сиділа прямо, склавши руки на колінах. Вона не дивилася ні на Андрія, ні на Людмилу Петрівну. Дивилася в одну точку — туди, де за кілька хвилин мали поставити крапку в чужих спробах розпоряджатися її життям…