«Якщо любиш — іди»: чому ранкове пробудження стало для зрадника найстрашнішою карою
Це був крижаний страх утратити все це назавжди, залишитися самому на згарищі власної дурості. Теща, все ще промокаючи очі мереживною хустинкою, тепло усміхнулася йому через увесь стіл.
І в її довгому, пильному погляді ховалося щось таке, чого він поки ніяк не міг до кінця розшифрувати. Чи то було суворе материнське попередження, чи то несмілива, світла надія на їхнє сімейне благополуччя.
— Ти чого це раптом так глибоко замислився? — несподівано пролунав поруч тихий, знайомий голос. Це Лариса безшумно підійшла до нього з недопитим келихом червоного вина в тонких пальцях.
— Та так, нічого особливого, — він розгублено зам’явся, гарячково намагаючись приховати своє раптове душевне сум’яття під маскою безтурботності. — Просто подумав про те, що ти сьогодні й справді неймовірно красива.
Вона уважно подивилася на нього знизу вгору, і в її очах відбився легкий, непідробний подив від такого несподіваного компліменту. Але вона нічого йому не відповіла на ці слова, лише трохи помітно, сумно усміхнулася й знову відійшла до гомінких гостей.
А приголомшений Віктор так і залишився стояти на місці, машинально стискаючи в збілілих пальцях свій давно порожній келих. Він майже фізично відчував, як усередині нього стрімко, безповоротно щось ламається й змінюється назавжди.
Ніби щільна, сіра пелена, що довгі місяці застилала його сліпі очі, раптом почала стрімко спадати. І він уперше за дуже, дуже довгий час побачив Ларису не просто як звичну, зручну в побуті дружину.
Він подивився на неї як на ту саму, єдину й жадану жінку, яку він колись кохав так сильно й пристрасно. Ту, без якої він у дні своєї далекої юності просто не міг уявити жодного дня свого життя.
І, можливо, він лише тепер зрозумів, що й досі шалено її кохав. Наступного ранку, після галасливого свята, Віктор прокинувся в їхньому широкому ліжку зовсім сам.
У домі стояла моторошна, мертва тиша, а на кухонному столі лежала коротка, написана від руки записка. Текст свідчив: «Поїхала у термінових справах, буду лише ввечері. Люблю тебе. Твоя Л.».
Увесь цей нескінченно довгий день він буквально не знаходив собі місця, він просто не міг дочекатися настання рятівного вечора. Він палко, до тремтіння в руках хотів якнайшвидше обійняти її при зустрічі.
Він заздалегідь репетирував, як скаже їй найголовніші слова: «Благаю, пробач мені за все, ти — це мій єдиний дім. Я шалено хочу все забути й почати наше життя заново, з чистого аркуша».
Та його мріям не судилося здійснитися, Лариса так і не повернулася додому. Ні того обіцяного нею вечора, ні наступного, похмурого ранку.
Ближче до обіду другого дня пролунав різкий, ріжучий слух телефонний дзвінок. Дзвонили з міської лікарні, і сухий, казенний голос на тому кінці дроту назавжди поділив його життя на «до» і «після».
— Добрий день, ви Віктор Полозов? Ваша дружина вчора вдень надійшла до нас у відділення на планову, важку операцію з приводу онкології.
— Нам дуже шкода повідомляти вам такі звістки. Але, на превеликий жаль, урятувати пацієнтку не вдалося, прийміть наші щирі співчуття…
