Який подарунок від незнайомки змусив жінку похолонути від жаху

Артем встав, підійшов до неї і взяв за руку.

«Я тут, бабусю, — сказав він м’яко. — Ходімо, вмиєшся, приведемо тебе до ладу». Він повів її у ванну. Марина чула, як ллється вода, як він тихо щось говорить, як старенька відповідає невиразно. Через кілька хвилин вони повернулися.

Клавдія Матвіївна вмита, причесана, в теплому халаті, який Артем, мабуть, дістав зі свого рюкзака. Він посадив її за стіл, подав тарілку з вівсяною кашею. Старенька дивилася на їжу без інтересу. «Бабусю, треба поїсти. — Артем взяв ложку, зачерпнув кашу, підніс до її губ. — Давай, по ложечці, смачно, обіцяю».

Клавдія Матвіївна слухняно відкрила рот. Він годував її повільно, терпляче, витираючи серветкою, коли крапля каші падала на підборіддя. Між ложками говорив з нею. Про те, як добре вона спала, як сьогодні сонячно, як Маркіз вранці муркотів їй пісеньку.

Марина спостерігала, і серце стискалося від ніжності. Бачила турботу в кожному його жесті, любов у кожному слові. Це не було обов’язком, це було чимось більшим, даром, який він віддавав бабусі не тому, що мусив, а тому, що не міг інакше. Після сніданку Артем допоміг бабусі дійти до дивана, вкрив пледом.

Повернувся на кухню, почав збирати посуд. «Час додому, — сказав він, і в голосі прозвучав жаль. — Дякую вам за все, Марино. За бабусю, за нічліг, за… — він зам’явся, — за те, що були такі добрі до нас». «Нема за що, — Марина встала. — Я рада, що все так вийшло».

Вони одяглися, вивели Клавдію Матвіївну у двір. Машина Артема стояла біля воріт. Старенький «Деу Ланос», трохи іржавий, але доглянутий. Він посадив бабусю на заднє сидіння, вкрив її своїм пуховиком, пристебнув ремінь. Потім сів за кермо, вставив ключ запалювання.

Повернув. Двигун чхнув, кашлянув і замовк. Артем нахмурився, спробував ще раз. Те ж саме: короткий хрип, потім тиша. Він виліз з машини, відкрив капот. Марина підійшла, заглядаючи через його плече. «Що сталося?»

«Акумулятор. — Артем зітхнув, дивлячись на дроти й батарею. — Сів. Раз на рік таке буває, особливо в мороз. Чорт, треба було міняти ще восени». Він дістав телефон, знайшов номер служби допомоги на дорогах, набрав. Коротка розмова, потім відключився з розчарованим виглядом.

«Кажуть, приїдуть не раніше третьої години дня, — сказав він. — Новий рік, половина бригад не працює. Можна, звичайно, викликати таксі». Він відкрив додаток, почав шукати машину. Довгий пошук. Потім напис: «Водій скасував замовлення». Ще спроба. Знову скасування.

Артем сховав телефон, потер обличчя долонями. «От ідіот, — пробурмотів він собі під ніс. — Знав же, що акумулятор старий. Знав». «Артеме, — Марина торкнулася його руки. — Не мучтеся, залишайтеся ще. Дім великий, мені не важко. Дочекаєтеся допомоги, спокійно поїдете».

Він подивився на неї, вагаючись. «Ми вже й так зловжили вашою гостинністю». «Та навпаки, — Марина посміхнулася. — Ви мені склали компанію. Чесно, мені навіть приємно. Не хотіла б бути одна сьогодні».

Слова зірвалися самі, без обдумування, але вони були правдою. Марина раптом усвідомила, що не хоче, щоб вони їхали. Не хоче знову залишитися одна в цьому великому, тихому будинку з привидами вчорашнього. Артем подивився на неї довгим поглядом, потім кивнув. «Добре, — сказав він тихо. — Дякую, правда».

Вони завели бабусю назад у дім. Марина розпалила камін, підклала поліна. Клавдія Матвіївна влаштувалася в кріслі, задрімала майже відразу. Маркіз підійшов, обнюхав стареньку, потім стрибнув до неї на коліна і згорнувся клубочком. Вона уві сні посміхнулася, погладила кота.

«Ходімо погуляємо, — запропонувала Марина. — Поки вона спить. Сонце таке, сніг. Шкода сидіти вдома». Артем подивився на бабусю, потім на Марину. «Хвилин тридцять можна, — погодився він. — Якщо вона прокинеться, покличе». Вони одяглися, вийшли в сад.

Світ за порогом виблискував. Сніг лежав незайманим килимом, іскрився на сонці мільйонами крихітних крижинок. Дерева стояли в білих шапках, гілки гнулися під вагою. Тиша була такою щільною, що здавалося, чутно, як падає сніг з гілок.

Артем нагнувся, зачерпнув жменю снігу, зліпив сніжку. Повернувся до Марини з пустотливою посмішкою. Вони грали як діти: ліпили сніжки, кидали, промахувалися, сміялися. Марина не пам’ятала, коли востаннє сміялася так легко, безтурботно. З Ігорем такого не було. Він вважав подібні ігри інфантильними.

Захекавшись, вони зупинилися, стоячи по коліно в снігу. «Я тут думаю, — сказав Артем, дивлячись на засніжений сад. — Може, варто переїхати кудись за місто? Не до Києва, не до Ірпеня. Кудись подалі. Знайти будинок з ділянкою, де бабуся могла б гуляти безпечно. Де немає доріг, машин, натовпів. Де тихо».

«Це хороша ідея, — Марина кивнула. — Їй буде спокійніше». «І мені теж. — Він посміхнувся слабо. — Втомився від міста, від метушні, від шуму. Мрію про просте життя. Город, сад, тиша. Працювати можна віддалено, інтернет скрізь є».

«Я теж про це мрію, — зізналася Марина. — Будинок з садом. Може, навіть невелика оранжерея. Вирощувати трави, овочі. Готувати з того, що сама виростила. Це було б правильно». Вони переглянулися, і в цьому погляді було розуміння. Однакові мрії, однакові цінності.

«А ще я люблю старе кіно, — сказав Артем. — Стару добру класику. «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Іронія долі», «Службовий роман». Переглядаю щороку». «Я теж! — Марина пожвавилася. — «Іронію» дивлюся кожен Новий рік, традиція ще з батьками. І «Сам удома»». «Обожнюю».

Вони розмовляли, крокуючи по снігу. З’ясувалося, що обидва люблять класичну літературу. Марина зачитувалася українськими та зарубіжними класиками, Артем перечитував пригодницькі романи. Обидва мріяли про походи. Артем раніше ходив у Карпати, але останні роки не міг через бабусю. Марина давно хотіла спробувати, але Ігор вважав це дикістю.

«Я працюю над проєктом, — розповів Артем, коли мова зайшла про роботу. — Додаток для людей з деменцією. Він допомагає їм орієнтуватися. Нагадує адресу будинку, імена близьких, важливі дати. Є функція GPS, якщо людина загубилася. Розробляю у вільний час, майже закінчив».

«Це неймовірно. — Марина зупинилася, дивлячись на нього. — Ви робите щось дійсно важливе». «Хочу допомогти таким, як бабуся, — Артем знизав плечима, — та їхнім сім’ям. Знаю, як це: шукати людину, не знаючи, чи жива вона. Хочу, щоб у інших був шанс».

Марина дивилася на нього і відчувала, як усередині розростається захоплення, повага, щось більше, для чого поки не було слів. З будинку долинув дзвін. «Артеме! Артемчику!» Вони переглянулися, побігли до будинку.

Клавдія Матвіївна прокинулася, сиділа в кріслі, неспокійно озираючись. «Я тут, бабусю! — Артем увійшов, присів поруч. — Все добре». Марина пройшла на кухню, почала готувати обід. Розігріла вчорашню качку, подала салат, нарізала хліб, накрила на стіл.

Вони їли втрьох, Клавдія Матвіївна повільно, але з апетитом. Артем підкладав їй, стежив, щоб не подавилася. Після обіду Марина почала прибирати зі столу, але Артем зупинив її. «Дозвольте мені, ви й так стільки зробили».

Він мив посуд, вона витирала. Працювали мовчки, але в цій тиші було щось тепле, домашнє, ніби вони робили це не вперше. Телефон Артема задзвонив, він витер руки, відповів. «Так, зрозумів. Через годину? Добре, дякую». — Відключився, подивився на Марину. — «Служба допомоги. Будуть о другій годині».

Година до розставання. Вони повернулися до вітальні. Клавдія Матвіївна спала в кріслі, Маркіз поруч. Камін тихо потріскував. За вікном сонце хилилося до горизонту, відкидаючи довгі сині тіні на сніг. Артем стояв біля вікна, Марина поруч.

«Знаєте, — сказав він тихо, не обертаючись, — це був найдивніший і найкращий Новий рік у моєму житті». Марина відчула, як серце забилося сильніше. «І мій теж», — прошепотіла вона. Він повернувся до неї. Вони стояли зовсім близько.

Марина бачила кожну деталь його обличчя: легку щетину, зморшку між бровами, відображення вогню в скельцях окулярів. Артем зробив крок уперед. «Марино, я…» «Артемчику, — покликала бабуся з крісла. — Де ти?» Момент розсипався.

Артем відступив, пройшов до бабусі. «Тут я, бабусю». Марина стояла біля вікна, обхопивши себе руками. Усередині все тремтіло. «Невже ми більше не побачимося? — подумала вона. — Це було б неправильно після всього».

За вікном почав падати сніг. Великі пластівці, повільні, як у сповільненій зйомці. Перший день Нового року наближався до кінця. Але щось підказувало Марині, що історія тільки починається. Механік працював швидко й мовчки. Підключив дроти, завів свою вантажівку, і через хвилину двигун «Ланоса» ожив, загурчав нерівно, але впевнено.

Артем розплатився, подякував, провів механіка до хвіртки. Постояв, дивлячись, як машина зникла за поворотом. Потім повільно повернувся до будинку. Марина чекала на ґанку, кутаючись у кардиган. Сонце хилилося до заходу, забарвлюючи сніг у рожево-золотисті відтінки.

«Здається, все, — сказав Артем, зупиняючись біля сходів. Голос звучав рівно, але Марина чула в ньому те, чого він не вимовляв. «Час». Слово повисло між ними. Коротке, неминуче. Вони увійшли в будинок. Артем почав збирати речі…