«Їй уже не допомогти»: сказав головлікар. Він не знав, ЩО його син знайде в речах злиденної сироти

«Завтра вона має бути на операційному столі. Якщо схибиш, я вишвирну тебе з медицини без права повернутися». Голос рідного батька відбивався від кахельних стін ординаторської.

Головлікар жбурнув синові карту паралізованої дитбудинківської дівчинки. Це був смертний вирок. Старий спеціально вибрав найбільш безнадійну пацієнтку, щоб легально, чужими руками знищити власного сина. Але він не врахував одну страшну деталь, яка зруйнує його власне життя.

Важка картонна папка з розмаху ляпнула на скляний стіл ординаторської, ледь не перекинувши кухоль із охололою розчинною кавою. Олексій повільно підняв погляд від недописаного звіту. Навпроти, важко спираючись на стільницю, нависав головлікар лікарні Микола Петрович. Його кремезна постать заступала тьмяне світло лікарняного вікна. У приміщенні перебувало ще четверо лікарів, але всі вони разом перестали шурхотіти паперами і втупилися у свої монітори.

Він знав цей важкий погляд батька, що не кліпав — погляд, який вимагав публічної прочуханки.

— Бери, бери, не соромся! — світило хірургії. Голос Миколи Петровича резонував від кахельних стін, змушуючи дрібним тремтінням вібрувати скло в шафці з медикаментами. — Надійшла пацієнтка з психоневрологічного інтернату, параліч нижніх кінцівок, погіршення динаміки. Твій рівень, Олексію, покажеш клас!

Олексій мовчки потягнув папку до себе, провівши подушечками пальців по шорсткому картону. На обкладинці вицвілим чорнилом значилося: «Дарина, 22 роки». Вона паралізована понад десять років. Олексій пробіг очима по перших рядках виписки, відчуваючи, як пульс важкими поштовхами віддає у скроні.

— Тут немає хірургичної патології, це запущена неврологія.

— А ти у нас тепер діагнози за обкладинкою ставиш? — гаркнув батько, різко висмикуючи стілець. — Чи злякався, що не впораєшся з дитбудинківською калікою? Ти береш цю дівчину на операцію чи кладеш заяву про звільнення мені на стіл просто зараз?