«Їй уже не допомогти»: сказав головлікар. Він не знав, ЩО його син знайде в речах злиденної сироти

Вибір за тобою!

Олексій різко встав. Стілець пронизливо скрипнув по лінолеуму, звук різанув по вухах присутніх. Він спробував зібрати аркуші, що розсипалися з папки, але пальці відмовлялися слухатися з першої спроби. Один пожовклий листок, поцяткований результатами старих аналізів, спланував під стіл. Олексій нагнувся.

У цей момент Микола Петрович ступив уперед, ледь не наступивши синові на пальці натертим шкіряним черевиком. Густий запах дорогого взуттєвого крему вдарив у ніс, контрастуючи зі стерильністю кабінету.

— Завтра о восьмій ранку вона має бути на столі, — процідив головлікар зверху вниз. — І якщо ти схибиш, а ти схибиш, я вишвирну тебе з медицини за статтею. Жодна амбулаторія тебе не візьме.

— Засвоїв.

Олексій мовчки витягнув папір з-під важкої підошви батька, випрямився і рівно склав документи. Розвернувшись на підборах медичних сабо, Олексій попрямував до виходу. Ритмічний стукіт його кроків луною відскакував від блідо-зелених стін. Повз провозили металевий візок з ампулами, що дзвінко брязкали. Чергова медсестра квапливо привіталася, але Олексій лише ледь помітно кивнув, не збавляючи швидкості. У роті пересохло.

Він на ходу вчитувався в скупі рядки чужого анамнезу. Дівчинку збила машина. Опікунів немає. Понад десять років по інтернатах. Ніхто з лікарів не намагався детально розібратися в причинах паралічу, всі просто махнули рукою на сироту. Микола Петрович спеціально шукав найбільш безнадійний, занедбаний випадок. Він хотів влаштувати показову кару. Знищити сина легально, чужими руками. Знищити за ту провину, яку Олексій ніс на своїх плечах щодня.

Він штовхнув важкі дерев’яні двері потрібної палати. У кутку на продавленому панцирному ліжку лежала худенька постать, укрита казенною колючою ковдрою. Дівчина байдуже дивилася в потріскану стелю. Почувши кроки, вона повільно повернула голову. Її величезні запалі очі дивилися зацьковано, як у спійманого звірка. Олексій підійшов ближче. Він ще не знав, що ця худа, поламана пацієнтка стане ключем до страшної сімейної таємниці.

— Добрий день, Дашо! — рівним тихим тоном промовив він, присуваючи металевий стілець до ліжка. — Я ваш хірург.

Дівчина часто замигтіла очима, пересохлі губи здригнулися, і вона ледь чутно прошепотіла те, що змусило Олексія завмерти:

— Ви прийшли мене добити?