Загадка, помічена з повітря: що приховували фури, кинуті в яру
— Цими вихідними, якщо ти вільний.
— Для тебе вільний. Але врахуй, сімдесят кілометрів по бурелому — це не прогулянка. Мінімум день туди, день назад. І пального треба брати з запасом.
— Усе оплачу.
— Та до чого тут гроші? Просто щоб ти розумів, на що підписуєшся.
Андрій розумів. Олені він сказав, що їде з Барановим на полювання.
Вона подивилася на нього довгим поглядом.
— Брешеш.
— Олено…
— Ти ж не мисливець. За п’ятнадцять років жодного разу рушниці в руки не брав. Куди ти насправді їдеш?
Андрій сів навпроти неї, взяв за руки.
— Пам’ятаєш, я розповідав про фури в горах? Поліція не поворухнулася. Хочу сам подивитися.
— Навіщо? Тобі що, більше за всіх треба?
— Не знаю, — чесно відповів він. — Просто не можу забути. Щось там не так. Відчуваю.
— Інтуїція?
— Можна й так сказати.
Олена вивільнила руки, відійшла до вікна. Довго мовчала, дивлячись на вечірній Івано-Франківськ.
— Ти ж все одно поїдеш. Що б я не сказала.
— Поїду.
— Тоді хоча б будь обережний. І дзвони. Кожні кілька годин. Дзвони.
— Там зв’язок не скрізь.
— Де є, дзвони.
Він підійшов, обійняв її ззаду. Вона притулилася до нього спиною.
— Я повернуся, — сказав він. — Швидше за все, там нічого цікавого. Старі контейнери, якийсь іржавий мотлох. Подивлюся і заспокоюся.
Як же він помилявся. У суботу рано-вранці Баранов під’їхав на своєму всюдиході — старому, але надійному ГАЗ-66 з будкою, переробленою під житловий модуль. Усередині були спальні місця, примус, запас їжі та каністри з пальним.
Андрій закинув рюкзак у будку і заліз у кабіну.
— Ну, показуй, куди їхати.
Баранов простягнув йому карту. Андрій тицьнув пальцем у точку, яку відзначив ще того дня.
— Ось сюди. Видолинок між двома хребтами.
— Місця дикі, — присвиснув Баранов. — Я туди кілька разів сувався. Звіра багато, людей немає. Взагалі нікого і нічого.
— От і я думав, що там нічого немає, поки не побачив.
— Гаразд, поїхали. Тільки врахуй, якщо застрягнемо, витягувати не буде кому. Враховуй це.
Всюдихід рикнув дизелем і рушив на південь, у бік гір. Перші сорок кілометрів пройшли відносно легко по старій лісовозній дорозі — розбитій, але прохідній.
Потім дорога скінчилася. Почався бурелом. Баранов вів машину майстерно, об’їжджаючи завали, пробираючись між деревами, форсуючи гірські струмки та яри. Але швидкість впала до пішохідної. Часом доводилося вилазити, пиляти повалені стовбури бензопилою, розчищаючи шлях.
До вечора вони пройшли всього двадцять кілометрів.
— Зупинимося тут, — сказав Баранов, коли сонце почало схилятися до вершин гір. — Далі в темряві не пройдемо.
Вони стали на невеликій галявині біля потоку, розвели багаття, закип’ятили чай, розігріли тушонку.
Ліс навколо жив своїм нічним життям. Десь далеко тріснула гілка під чиїмись важкими кроками.
— Ведмідь? — запитав Андрій.
— Може, ведмідь. Може, кабан. Не переживай, до вогню не сунеться.
Вони сиділи біля багаття, дивлячись на полум’я. Баранов закурив.
— Слухай, Андрію, ти точно впевнений, що хочеш туди лізти?
— У сенсі?
— У прямому. Я по горах ходжу тридцять років. Бачив усяке.
І знаю: якщо хтось тягне такий вантаж у таку глушину, значить, дуже не хоче, щоб його знайшли. Дуже. Розумієш?
— Розумію.
— І все одно хочеш подивитися?
Андрій помовчав.
— Сергію, я п’ятнадцять років літаю над цими горами. Бачу їх щодня. І я знаю: вони не для того, щоб у них щось ховати. Вони для життя, для звіра, для птаха, для людей. А хтось використовує їх як смітник, як місце, щоб сховати якусь гидоту. Це неправильно.
Баранов затягнувся. Випустив дим.
— Ідеаліст ти, Костров. Завжди був ідеалістом.
— Можливо. Але якщо не я, то хто?
— Та ніхто. У тому-то й справа. Усім байдуже.
— А мені ні.
Баранов хмикнув. Загасив сигарету об підошву черевика.
— Гаразд. Вранці рушимо далі. Але якщо там реально щось серйозне, ми розвертаємося і їдемо в поліцію. По-справжньому в поліцію. Не по телефону. Домовилися?
— Домовилися.
Вночі Андрій довго не міг заснути. На світанку вони рушили далі. Ліс ставав усе густішим. Смереки тут росли щільніше, буреломи траплялися частіше, а ґрунт ставав усе більш кам’янистим. Всюдихід повз, як поранений звір, ричачи й буксуючи, але вперто просуваючись уперед.
До полудня Андрій почав упізнавати місцевість. Он той характерний скельний виступ, схожий на профіль старого. Он та річка, що робить різку петлю.
— Близько? — запитав Баранов.
— Кілометри три-чотири.
Баранов зупинив машину, заглушив двигун. Прислухався.
— Тихо якось.
— У сенсі?
— Птахів не чути. Помітив?
Андрій прислухався. Справді: ні співу, ні звуків лісу. Тільки вітер у кронах дерев. Мертва тиша.
— Може, звір великий поруч? Ведмідь?
— Може. — Баранов насупився. — А може, й ні. Далі пішки підемо. Машину тут залишимо.
— Чому?