Загадка старої дачі: що сліпа бабуся довгі роки ховала за дзеркалом

— запитала вона.

— Так, дякую, рідна, — відповів він і посміхнувся їй. У цій посмішці не було й тіні брехні, тільки втома і каяття. Оксана видихнула, відчуваючи, як з плечей падає величезний, непідйомний тягар. Війна закінчилася. Вони перемогли.

Ранок перед поминками почався з різкого, вимогливого стуку в двері. Не дзвінка, саме стуку, важкого і владного. Оксана, наспівуючи собі під ніс, протирала пил з фотографій у вітальні. Микола був у ванній, голився. Вона підійшла до дверей, впевнена, що це хтось із сусідів або доставка. На порозі стояла Тетяна. Не одна. Поруч з нею височів щільний чоловік у сірому костюмі зі шкіряною текою в руках.

— Доброго ранку, — процідила Тетяна, не чекаючи запрошення і відсуваючи Оксану плечем. — Ми увійдемо.

Оксана відступила, відчуваючи, як вчорашній спокій починає тріщати по швах.

— Таню, Коля просив тебе не приходити без дзвінка.

— Коля багато чого просить, — посміхнулася зовиця, проходячи в центр кімнати. — Колю! Виходь! Розмова є!

Микола вийшов з ванної, витираючи обличчя рушником. Побачивши сестру і незнайомця, він завмер, рушник повис у його руці.

— Таню? Я ж сказав…

— Сядь, Колю! — перебила вона, кивнувши на диван. — І ти, Оксано, сядь! Послухайте розумних людей. Це пан Віктор, мій юрист.

Микола повільно опустився на край дивана. Його погляд забігав, вчорашня рішучість випаровувалася на очах, як пара над каструлею.

— У чому справа? — запитала Оксана, залишаючись стояти.

Тетяна сіла в крісло, закинула ногу на ногу і кивнула юристу. Той відкрив теку і дістав кілька аркушів.

— Пане Миколо, — почав він сухо. — У нас є документ, підписаний вами три роки тому. Генеральна довіреність на управління вашим майном на ім’я Костіної Тетяни Анатоліївни. Терміном на п’ять років.

Микола зблід.

— Я… я підписував це, коли ми машину продавали. Я думав, це тільки на продаж.

— Ви не читали, що підписуєте? — юрист підняв брову. — Довіреність повна.

— Але це ще не все, — втрутилася Тетяна. Вона дістала зі своєї сумки іншу теку, яскраво-червону. — Пам’ятаєш, Коленько, той кредит на бізнес? Який ти забув закрити? І ще один, на ігрові автомати?

Оксана відчула, як холонуть руки.

— Ігрові автомати? Я закрила їх, Колю.

— Я все закрила, — продовжувала Тетяна ласкаво, як змія. — Знаєш, звідки гроші? — Вона повернулася до Оксани і кинула на стіл стос паперів. — Подивися, Ксюшо. Впізнаєш?

Оксана взяла папери: це були накладні з готелю на закупівлю білизни, хімії, меблів, на величезні суми. І внизу — її підпис.

— Але я… я підписувала це, коли ти привозила документи від постачальників. Ти казала, це терміново, — Оксана підняла очі на зовицю.

— Ти підписувала порожні бланки, дурепо, — Тетяна розсміялася. — Або накладні із завищеними цінами. Різницю я забирала. І гасила борги твого чоловіка.

У кімнаті повисла тиша, важка, задушлива.

— Ти крала в готелю… моїми руками? — прошепотіла Оксана.

— Я рятувала брата! — гаркнула Тетяна. — Поки ти вдавала із себе святу. «Я працюю, я тягну сім’ю»… Та ти сліпа була! Ти не бачила, що чоловік твій у боргах як у шовках? Ти не бачила, що він грає?