«Замки змінено, речі біля дверей»: що знайшов чоловік у конверті, коли спробував увірватися до квартири дружини

Всередині був роздрукований список. Кожна транзакція, кожна покупка, кожне зняття грошей з рахунку Ольги за останні пів року. Вона скрупульозно фіксувала все: коли Максим брав її картку «на хвилинку», коли переказував собі в борг, коли мати забирала продукти. Суми, дати, скріншоти листувань, де він просив пін-код «просто так». Фотографії порожніх полиць у холодильнику після візиту свекрухи. Загальна сума вийшла 123 тисячі.

А в кінці — роздруківка з Держреєстру, що підтверджує, що квартира належить Ользі, була куплена до шлюбу, і жодних прав на неї у Максима немає. І ще заява про розлучення, яку вона подасть завтра ж.

— Що? Що це? — пробурмотів Максим.

— Це рахунок, — спокійно відповіла Ольга. — За моє терпіння, яке скінчилося. Можеш спробувати оскаржити розлучення, але юрист сказав, що шансів у тебе нуль. Квартира моя. Гроші мої. І життя моє.

Людмила Федорівна вихопила аркуші паперу, пробігла очима і зблідла.

— Ти… Ти все записувала?

— Кожну копійку. Про всяк випадок.

— Але ти не доведеш, — свекруха спробувала намацати ґрунт. — Це ж сім’я. Подружжя допомагає одне одному.

— Допомагають, коли просять і повертають, — відрізала Ольга. — А коли крадуть — це вже інше. І я не буду доводити нічого. Мені не потрібні твої гроші. Мені потрібно, щоб ви обоє зникли з мого життя. Назавжди.

— Максиме, скажи їй що-небудь! — Людмила Федорівна штовхнула сина в плече.

Але Максим мовчав, дивлячись на папери. Можливо, вперше за всі місяці до нього дійшло, що гра закінчена. Що Ольга — не безвольна ганчірка, яку можна м’яти як завгодно. Що в неї теж є кігті.

— Якщо продовжуватимете турбувати мене, я подам заяву про вимагання та погрози, — додала Ольга. — У мене є свідки. — Вона кивнула на сусідів, що застигли у дверях. — Вони бачили, як ти намагався вибити двері. Як твоя мати кричала на весь під’їзд. Думаю, дільничному буде цікаво.

Один із сусідів, дід у майці, кивнув:

— Підтверджую. Все чув. Запишіть мене свідком, якщо що.

Людмила Федорівна відкрила рота, але нічого не вийшло. Максим склав папери назад у конверт, сунув під пахву і розвернувся.

— Ходімо, мам, — глухо сказав він. — Робити тут нічого.

— Але, Максимчику…