«Зроби це, перш ніж сказати «Так»»: пророцтво ворожки збулося миттєво

— Вона мені розповідала, який він чудовий. А я слухала і думала: щось знайоме. І запитала, чи є в нього фото. Вона показала.

— Це був він?

Лена кивнула.

— Інше ім’я, інший профіль, але обличчя те саме. Я впізнала відразу.

Анна відчула, як стискається серце.

— Ти їй сказала?

— Звичайно. Розповіла все, показала твою заяву, скріншоти переписки, які ти мені надсилала. Катя спочатку не вірила, казала, що я помиляюся. А потім перевірила сама і знайшла в його телефоні таку саму папку з її документами.

— І що вона зробила?

— Розірвала з ним. Відразу, без пояснень. Просто зникла. Він потім дзвонив, писав — вона не відповідала. Каже, що ти врятувала їй життя.

Анна відкинулася на спинку стільця. Катя. Незнайома жінка, яку вона ніколи толком не знала. Але тепер ця жінка не стане жертвою, не втратить гроші і роки, не буде плакати ночами від зради.

— Чутки розходяться, — продовжила Лена. — Катя розповіла подругам, ті своїм знайомим. Тепер у нашому районі його фото знають багато хто. Якщо він з’явиться знову, його впізнають.

— Це добре, — сказала Анна. — Хоч якийсь сенс у всьому цьому.

Думка про те, що її історія допомогла іншій жінці, гріла душу. Може, тому все це сталося. Може, в цьому був сенс. Не покарання, а попередження. Не тільки для неї, а й для інших.

Весна набирала силу. Дерева вкрилися молодим листям, птахи повернулися з теплих країв. Анна почала виходити на прогулянки після роботи, просто блукала вулицями, дивилася на людей. Життя тривало, і вона поступово знаходила в ньому своє місце.

Одного разу в теплий квітневий день вона вирішила відвідати ворожку. Купила букет перших тюльпанів і банку домашнього варення, яке мама зварила минулого літа, і поїхала на околицю району.

Будинок Зінаїди Петрівни виглядав так само, як пів року тому. Облізлий зелений паркан, стара груша у дворі, кішка на ганку. Анна штовхнула хвіртку і увійшла. Стара сиділа на лавочці під грушею, грілася на сонечку. Побачивши Анну, вона трохи усміхнулася, ніби чекала на неї.

— Проходь, доню. Сідай.

Анна сіла поруч і простягнула квіти та варення.

— Це вам. Дякую за все.

Зінаїда Петрівна взяла подарунки і поставила на лавку поруч із собою.

— Значить, перевірила.

— Так. Ви були праві. Він збирався мене обманути.

— Я знаю. Карти не брешуть.

Анна помовчала, збираючись із думками.

— Можна запитати? Як ви це робите? Як дізнаєтеся такі речі?