Бандити підрізали фуру, не знаючи, хто за кермом

— Голений зробив крок уперед, скорочуючи дистанцію до критичної. Він замахнувся, щоб дати Віктору ляпаса, принизити його перед своїми бійцями. Це була його остання помилка.

Віктор не став чекати. Його тіло спрацювало на рефлексах, відточених тисячами повторень у курних спортзалах закритих містечок. Коли долоня бандита була ще за десять сантиметрів від його обличчя, Віктор злегка змістив центр ваги.

Ліва рука перехопила зап’ястя нападника, а права, немов поршень, увігнала основу долоні прямо в підборіддя Голеного. Пролунав сухий хрускіт. Голова бандита смикнулася назад, і він миттєво обм’як.

Але Віктор не дав йому впасти. Використовуючи тіло ватажка як щит, він рвонув його на себе, одночасно вихоплюючи з-за пояса обм’яклого бандита АПС. — Зброю на землю! — скомандував Віктор.

Голос його був неголосним, але в ньому була така міць, що двоє бандитів мимоволі здригнулися. Той, що з битою, завмер із занесеною зброєю. Третій, з ПМ, спробував вихопити пістолет.

Віктор не вагався. Він не був героєм кіно, який дає противнику шанс. Він був ліквідатором. Коротке натискання на спуск, і куля калібру 9 міліметрів увійшла точно в плече стрільця, розтрощивши суглоб і змусивши його випустити зброю.

Хлопець зойкнув і повалився в бруд, притискаючи руку до рани. — Я сказав: зброю на землю! Швидко! — повторив Віктор, переводячи ствол на решту.

Той, що з битою, розтиснув пальці, і бита гучно стукнула об асфальт. Четвертий, який стояв біля хвоста фури, завмер. Його руки тремтіли. Він був зовсім молодим, майже хлопчиськом, який, ймовірно, наслухався історій про красиве бандитське життя.

— На коліна. Руки за голову. Віктор відштовхнув непритомне тіло Голеного, і той мішком звалився в калюжу. Дощ продовжував лити, змиваючи кров з асфальту.

У світлі фар «Вольво» сцена виглядала сюрреалістично. Величезна вантажівка, двоє нейтралізованих бандитів на землі і двоє інших, що стоять на колінах перед людиною, яка хвилину тому здавалася легкою здобиччю.

— Ви зробили тактичну помилку, хлопці! — сказав Віктор, підходячи до хлопця з битою і ногою відкидаючи його зброю в кювет. — Ви вибрали не ту машину і дуже не того водія.

Він швидко обшукав їх, вилучаючи ще один ніж і запасний магазин. Його рухи були економними і точними. Він працював як хірург, що видаляє пухлину. — Хто вас навів? — запитав Віктор, приставляючи ствол до потилиці хлопця, який був з битою.

— У цієї фури стандартний маршрут. На такі машини не стрибають наосліп. — Ми… ми не знали, чесно, — заголосив хлопець.

— Нам сказали: «лох везе дорогу електроніку». Охорони немає, зв’язку немає. Сказали просто налякати і забрати ключі. — Хто сказав? — Старший. Миха.

— Він з кимось у Києві тер по телефону. Я не знаю імен, клянуся. Віктор подивився на Миху, який почав приходити до тями. Ситуація ускладнювалася.

Якщо це була випадкова спроба пограбування — це одне. Але якщо його «вели»… Його стара параноя, яка не раз рятувала йому життя під Іловайськом, заворушилася. У кузові справді була електроніка, але серед звичайних коробок з планшетами і телефонами знаходився невеликий контейнер з маркуванням, яке зрозуміли б тільки в управлінні зв’язку ГУР.

І цей контейнер не повинен був потрапити не в ті руки. Раптом рація в одному з «Гелендвагенів» ожила. Крізь статичний тріск прорвався різкий владний голос: — Перший. Чому затримка?

— Об’єкт заблокований. Доповісти статус. Віктор завмер. Цей голос не належав бандиту. У ньому відчувалася виправка, холодна дисципліна і… знайомство.

Він чув цей голос раніше. Років десять тому, на полігоні в Яворові. Ситуація миттєво переросла з дорожнього пограбування в операцію з перехоплення. — В машину! — скомандував Віктор хлопцеві з битою, вказуючи на кабіну фури.

— Будеш моїм заручником. Решта — лежати і не смикатися, якщо хочете дожити до ранку. Він розумів, що «Гелендвагени» — це лише авангард. Справжня загроза була на підході.

Ті, хто говорив по рації, не будуть погрожувати битами. У них будуть тепловізори, глушники зв’язку і штурмові гвинтівки. Віктор застрибнув у кабіну, затягнувши за собою тремтячого бандита.

Він зачинив двері і заблокував замки. Дизель заревів, коли він увімкнув передачу. — Слухай мене уважно, — сказав він хлопцеві, який втиснувся в пасажирське сидіння.

— Зараз ти будеш молитися всім богам, яких знаєш. Тому що твої друзі щойно перетворили цю поїздку на зону бойових дій. Фура рушила з місця, зминаючи бампер одного з джипів і вириваючись на оперативний простір.

У дзеркалі заднього виду Віктор побачив, як на трасу виїжджають ще три машини, цього разу без зайвого шуму і яскравих вогнів. Вони йшли в режимі світломаскування. Професіонали. Він вимкнув світло в кабіні і перемкнув тумблер на панелі приладів, який не був передбачений заводською комплектацією.

На маленькому прихованому екрані загорілася сітка радара і карта місцевості з тепловими сигнатурами. — Ну що ж, панове, — прошепотів Віктор, відчуваючи, як у крові закипає знайомий холодний азарт. — Хотіли пограти у війнушку на трасі?

— Давайте пограємо. Він витиснув педаль газу до упору. Важка вантажівка, що перетворилася на сталеву фортецю, мчала крізь ніч, а за нею слідом йшла небезпека.

Але ті, хто переслідував його, ще не розуміли, що вони не мисливці. Вони — дичина, яка сама загнала себе в пастку до сплячого лева. І лев щойно прокинувся. Дощ перетворився на справжню зливу, ховаючи обриси фури в сірій імлі.

Віктор знав цю ділянку дороги як свої п’ять пальців. За п’ять кілометрів попереду був старий кар’єр з вузьким в’їздом. Там його перевага в масі і знанні тактики ближнього бою стане вирішальною. — Як тебе звати?