Чому чоловік 5 років приховував від дружини правду про її «гастрит»

У коридорі суду до Анни підійшла Світлана. Вона чекала біля виходу, нервово курила і явно хотіла поговорити. Побачивши Анну, кинула сигарету і заговорила квапливо:

— Я хочу попросити вибачення. Я не знала, що він вбиває вас, чесне слово, не знала. Думала, що ви справді хворі на рак і все одно помрете.

Анна зупинилася і довго дивилася на неї. Потім сказала:

— Втомилася. Ви спали з чужим чоловіком, поки я вмирала в сусідній кімнаті. Ви вибирали штори для квартири, купленої на мою страховку. Планували весілля на гроші, які він отримав би після мого похорону.

Світлана спробувала щось заперечити, але Анна продовжила:

— Знали ви правду чи ні, вже неважливо. Ви два роки жили в очікуванні моєї смерті. Народжували дітей від мого чоловіка і мріяли зайняти моє місце. Я не можу вас пробачити, тому що прощати нічого. Просто зникніть з мого життя.

Світлана постояла ще трохи, потім розвернулася і пішла геть, згорбившись. Анна дивилася їй услід і відчувала не злість, а порожнечу. Ця жінка була просто інструментом в руках Дмитра, ще однією жертвою його брехні.

Увечері, вже вдома у Галини, Анна сиділа на кухні і пила чай. Сусідка поралася біля плити, готувала вечерю і тихо наспівувала. За вікном йшов дощ, стукав по шибках. І цей звук чомусь заспокоював.

— Знаєш, Галю, — сказала Анна, — я думала, що після суду відчую полегшення або радість, але нічого такого немає. Просто порожнеча.

Галина сіла поруч, налила собі чай.

— А що ти хотіла відчути? Він отримав по заслугах, справедливість перемогла. Але твоє здоров’я це не поверне, прожиті роки не поверне. Зате тепер ти вільна, можеш почати жити заново.

Анна кивнула, розуміючи, що сусідка права. Попереду було нове життя — не те, про яке вона мріяла, але чесне. Без брехні, без зради, без людини, яка п’ять років чекала її смерті. Це вже було чимось.

Через місяць після суду Анна виписалася з лікарні з інвалідністю другої групи. Ходила насилу, спираючись на тростину, швидко втомлювалася, але головне — біль минув. Той самий вбивчий біль, який п’ять років не давав їй жити. Тепер залишалися тільки звичайні післяопераційні незручності, з якими можна було миритися.

Галина забрала її до себе і влаштувала в маленькій кімнатці, де раніше жив її покійний чоловік. Сусідка доглядала за Анною як за рідною дочкою: варила легкі супи, купувала ліки, допомагала добиратися до поліклініки на процедури. Але обидві розуміли, що це тимчасове рішення.

— Знаєш, Аню, — сказала Галина одного вечора, — моя сестра дзвонила. Пропонує тобі до неї переїхати. Там тихіше, повітря краще, лікарі хороші. І вона одна живе в трикімнатній квартирі. Місця вистачить. Може, подумаєш?

Анна кивнула. Тут, у рідному місті, на кожному кроці зустрічалися спогади минулого життя. Поліклініка, де працював Дмитро; будинок, де вона п’ять років вмирала; сусіди, які тепер дивилися на неї з жалістю і цікавістю. Почати заново можна було тільки в іншому місці.

Перед від’їздом потрібно було забрати речі з квартири. Поліція зняла печатки після суду, і Анна отримала ключі. Галина запропонувала поїхати разом, але Анна відмовилася. Хотіла попрощатися з минулим наодинці.

Квартира зустріла її затхлим повітрям і пилом. Анна відкрила вікна, пройшла по кімнатах, збираючи тільки найнеобхідніше. Фотографії залишила (на них був Дмитро). Документи, кілька суконь, книги, які дарувала їй мати. Більше нічого не хотілося брати з цього будинку.

У спальні вона зупинилася біля ліжка, де п’ять років корчилася від болю, а поруч спала людина, яка чекала її смерті. Дивно, але злості не було, тільки порожнеча і втома. Ця квартира більше не була її домом — вона була просто місцем, де колись жила інша жінка…