Чому доярка впустила відро, побачивши нічного гостя корови

Все сходилося в страшну картину. Його зв’язали, придушили, потім перетягли в стійло вже мертвого. Завфермою і Литвиненко почали давати зізнавальні свідчення, валячи вину один на одного.

Спочатку мовчали, але коли їм пред’явили докази — мотузку, експертизу, відео затримання — зламалися. Завфермою говорив, що нібито тільки хотіли налякати алкаша, щоб мовчав. Юра погрожував дійти до прокуратури, викрити схему розкрадань.

Вони покликали його вночі в корівник «поговорити по-хорошому». Зв’язали мотузкою, накинули петлю на шию для страху. Він почав кричати, вириватися, вони затягнули петлю сильніше, перетиснули артерії.

Юра сіпнувся, обм’як, перестав дихати. Злякалися, зрозуміли, що накоїли. Вирішили замести сліди, виставити все як п’яну смерть.

Перетягли тіло в стійло Зірки, розкидали солому, зламали засувку зсередини. Литвиненко підтвердив: він підписав фіктивний акт падежу теляти, щоб оформити крадіжку. Юра побачив завантаження, все зрозумів.

Погрожував усіх посадити. Завфермою подзвонив Литвиненку, сказав: треба вирішувати питання радикально. Охоронець Колька розколовся швидше за всіх, здав подільників.

Сидів у кабінеті слідчого, розмазуючи соплі, шепотів:

— Я думав, просто полякають мужика. Не знав, що вб’ють. Мені дали 5 тисяч гривень, щоб я пішов з поста і не бачив нічого.

— Потім вони покликали мене, сказали допомогти перетягнути «впавшого» Юру в стійло. Я допоміг, боявся відмовити. Господи, пробачте мене, люди добрі.

Марина сиділа на лавці в коридорі поліції, слухала ці свідчення через двері. Мовчала, стискаючи кулаки. Не могла пробачити боягузтво.

Колька продав життя людини за 5 тисяч. За мовчання і співучасть. Дільничний Самойленко, який спустив справу, теж потрапив під роздачу.

Отримав службову перевірку, відсторонення. З’ясувалося, що завфермою дав йому хабар 10 тисяч гривень, щоб закрити справу без шуму. Самойленка звільнили з ганьбою, порушили справу про корупцію та недбалість.

Через три місяці товсті томи справи передали до суду. Обвинувачення — умисне вбивство групою осіб за попередньою змовою з метою приховування іншого злочину. Андрій домагався максимальної кваліфікації, довічного.

Адвокати обвинувачених наполягали на вбивстві з необережності при залякуванні. Нібито не хотіли смерті, так вийшло. Марина чекала суду, продовжувала працювати на фермі.

Нове керівництво призначили з області — молодого агронома, чесного хлопця. Атмосфера змінилася, дихати стало легше. Люди говорили тихіше, але вже без страху, повірили в закон.

Суд почався у вересні, коли зібрали врожай. Марина їздила на всі засідання в райцентр як на роботу. Сиділа в залі, слухала, записувала кожне слово.

Входячи до зали суду в перший день, вона побачила завфермою за ґратами в «клітці». Та сама людина, з якою ще рік тому пила чай і сміялася. Тепер зек, вбивця.

Вона зрозуміла, як тонка грань між людиною і звіром. Один крок, жадібність — і ти по інший бік ґрат. Процес йшов довго, болісно.

Допитували свідків: тітку Галю, продавчиню, тракториста, водія буса, Ольгу, Олену, Марину. Зачитували страшні експертизи, показували фото трупа, мотузки, фальшивих документів. Прокурор вимагав суворого покарання.

Доводив умисел: Юру заманили спеціально, зв’язали, душили навмисно, щоб убити свідка. Потім холоднокровно інсценували нещасний випадок. Адвокати викручувалися, просили поблажливості, тиснули на жалість.

Суддя слухав мовчки, з кам’яним обличчям. Марина сиділа, дивлячись на вбивць. Слухала, як розбирають смерть Юри на томи і статті.

На одному із засідань викликали матір Юри, стару жінку з сусіднього села. Вона ледве дійшла до трибуни, плакала. Просила покарати нелюдів.

Говорила, що Юра був добрим, допомагав їй, хоч і випивав. Не заслужив такої собачої смерті в гної. Марина плакала разом з нею, Ольга тримала її за руку.

Через місяць суддя зачитав вирок. Іменем України. Завфермою Федір Миколайович — 13 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Ветлікар Литвиненко — 11 років колонії суворого режиму. Охоронець Колька — 5 років умовно за пособництво і співпрацю зі слідством. Марина закрила очі, видихнула.

13 років. Юрі було 40. Чи справедливо це? Життя за 13 років в’язниці.

Але це покарання, реальне. Виходячи із зали суду, вона почула голос ззаду.

— Дякую тобі, дочко. Ти одна не побоялася за мого сина заступитися.

Обернулася. Мати Юри стояла, хрестила її тремтячою рукою. Марина підійшла, обняла стареньку.

Слів не було, тільки сльози. Це була головна нагорода. Не грамота, не премія.

Слова матері: «Ти не забула». Увечері Марина сиділа вдома, пила чай з Ольгою. Думали про те, що все закінчилося.

Справедливість є, якщо за неї битися зубами. Ціна висока: нерви, страх, зруйновані долі. Але совість чиста.

Ферма працює, крадіжок немає. Село гуде, але поважає Марину. Вона знала, що зробила правильно, по-людськи.

Не промовчала, не стерпіла. Юра був би задоволений. Рік потому.

Осінь, золоте листя на дорозі. Марина приходить на вечірнє доїння. Новий завфермою, Олексій Віталійович, вітається за руку.

Все чесно, зарплата вчасно, телята на місці. Марина все та ж доярка, 43 роки. Їй пропонували стати бригадиром, але вона відмовилася.

Любить своїх корів. Заходить у корівник, там тепло і затишно. Йде до Зірки.

Корова жива, здорова, жує сіно. Марина гладить її по рудій шиї.

— Пам’ятаєш, Зірко? Все почалося тут, з тебе.

Корова мукає тихо, треться головою об руку. Марина дивиться на те стійло. Страху більше немає.

Є пам’ять. Тут вона вирішила стати сильною. Ольга підходить, посміхається.

— Ну що, подруго, працюємо?

— Працюємо.

Вмикають доїльні апарати.

Шум, запах молока, життя триває. Марина знає: вона більше ніколи не пройде повз несправедливість. Це її вибір на все життя.

Виходить на ґанок після зміни, дивиться на зірки над українським селом. Тихо, спокійно. За Юру помстилися.

Марина йде додому, душа співає. Вона людина. І це звучить гордо.