Чому собака заблокувала двері: випадок, що здивував господаря

— Я все життя намагався бути як батько: сильним, жорстким, і завжди відчував, що не дотягую.

— Ти кращий за нього, — твердо сказала Ніна. — Ти добрий, і це справжня сила.

Незабаром медсестра вийшла у двір, нагадала, що Ніні час повертатися. Олексій допоміг сестрі встати, обійняв востаннє.

— Завтра приїду, — пообіцяв він.

— Приїжджай. І Раду привозь, я хочу її ще побачити.

Ніна погладила собаку по голові, поцілувала в морду. Рада лизнула їй руку, ніби даючи обіцянку. Олексій провів Ніну до входу, дочекався, поки медсестра відведе її нагору, потім повернувся до машини. Рада вже сиділа на задньому сидінні, дивилася на нього розумними очима.

— Поїхали додому, дівчинко, — тихо сказав він, заводячи двигун.

У грудях розливалася вдячність — глибока, тепла, всепоглинаюча. Він живий. Ніна жива. Всі живі. Завдяки собаці, яку колись врятував зі снігового замету.

Вечір остаточно опустився на місто, огортаючи вулиці синюватими сутінками. Олексій йшов старим парком, тим самим, що розкинувся на околиці, де вікові липи змикали крони над вузькими доріжками, а осіннє листя шаруділо під ногами, немов сторінки давно забутих книг. Рада бігла поруч, легко, вільно, іноді забігаючи вперед, щоб понюхати щось цікаве, потім повертаючись до господаря.

Після лікарні Олексій не зміг відразу поїхати додому. Йому потрібно було побути наодинці з собою, з думками, з тим, що сталося сьогодні. Він звернув до парку майже машинально. Тут вони з Радою гуляли щовечора, тут він відчував спокій.

Небо над головою забарвлювалося в рожеві та фіолетові тони. Сонце сідало за горизонт, і останні промені пробивалися крізь хмари, перетворюючи їх на золоті острови. Повітря пахло вогкістю, опалим листям і дощем, який пройшов удень. Пахло осінню — тією самою, яка нагадує про швидкоплинність часу, про те, як усе змінюється, йде, повертається.

Олексій дійшов до знайомої лавки біля ставка, де вони з Радою часто сиділи вечорами. Сів, відкинувся на спинку. Собака підійшла, лягла поруч, поклала важку голову йому на коліна. Він гладив її по теплій шерсті і дивився на воду. Ставок був темним, дзеркальним, відбивав останні промені заходу і силуети дерев. Десь на іншому березі хтось годував качок, чулися голоси, сміх дітей. Життя йшло своїм чередом, не помічаючи його маленької особистої драми, яка сьогодні могла закінчитися трагедією.

— Знаєш, Радо, — тихо промовив Олексій, дивлячись на воду. — Я сьогодні міг померти. Ось так просто — поїхати на роботу і більше не повернутися. Ніна втратила б брата, мама сина. А все чому? Тому що я не послухався тебе.

Рада підняла голову, подивилася на нього карими очима. В них плескалося таке світло, таке розуміння, що в Олексія перехопило подих.

Небо потемніло, запалилися перші зірки. Олексій встав, і Рада піднялася слідом. Вони пішли до виходу з парку повільно, не поспішаючи. Людина і собака, дві душі, пов’язані добротою і вдячністю.

Дорогою додому Олексій зупинився біля магазину, купив цілий кілограм найкращої ковбаси і велику кістку. Продавчиня посміхнулася:

— Балуєте вихованця?

— Вона заслужила, — відповів Олексій.

Вдома він нагодував Раду від душі, не скуплячись, з любов’ю. Собака їла повільно, з гідністю, іноді піднімаючи голову і дивлячись на господаря вдячними очима. За вікном запалилися ліхтарі, і місто поринуло в ніч, але в маленькій квартирі на першому поверсі було тепло і спокійно.