Чому тріумфальний приїзд закінчився скандалом на всю вулицю

Пискнув Віталік і голос його дав півня. Михалич хруснув огірком і цей звук пролунав як постріл. Яка Діана?

Немає тут ніякої Діани. Тут бригада живе. Монтажники-висотники. Він притулився плечем до одвірка, демонстративно пограючи біцепсом.

А ти хто такий, орел? І чого тобі від наших дверей треба? За спиною Михалича виріс танк. Він просто встав і подивився на Віталіка зверху вниз, як асфальтоукладальник дивиться на тріщину в дорозі.

Я… Я чоловік. Пролепетав Віталік. Чоловік? Перепитав Михалич, роблячи вигляд, що здивований.

Чий чоловік? Мій чи що? Я наче не одружений на тобі, парубче. Танк заржав.

Сміх був схожий на каменепад. Віталік зрозумів, що план Бліцкриг провалився. Почалася облога, до якої він був катастрофічно не готовий. А за спиною вже починала закипати Іраїда Степанівна, чий гнів був страшніший за будь-якого монтажника.

Ви хто такі? Визгнула мати, знаходячи дар мови. Що ви робите в квартирі моєї невістки? Я зараз поліцію викличу.

Михалич ліниво позіхнув. Викликай, мати. Хоч спецназ. Договір на руках.

Оренда сплачена. А ось ви тут чого забули? Питання цікаве. Він зробив крок вперед, нависаючи над Віталіком.

До речі, парубче, там біля сміттєпроводу мішки стоять чорні. Твої, кажуть, забери, а то смердять. Не по-людськи в під’їзді гадити. Віталік перевів погляд у кут майданчика.

Там, купою сміття, лежало все його минуле життя. Чотири чорні мішки. З одного сиротливо стирчав рукав його улюбленої толстовки. Повітря на сходовому майданчику згустилося, ставши щільним, як кисіль.

У цьому просторі змішалися чотири несумісні аромати — різкий запах дешевих парфумів Іраїди Степанівни, кислуватий дух вокзального поту, важкий чоловічий перегар з квартири і тонкий, але виразний запах катастрофи, що насувається. Михалич стояв у дверному отворі незламною скелею. Його майка-алкоголічка здавалася бронежилетом, а надкушений огірок у руці виглядав небезпечніше за пістолет. За його спиною, в глибині коридору, маячили широкі тіні інших монтажників, безмовних вартових чужого спокою.

Чого мовчимо? Михалич ліниво хруснув огірком, і цей звук у гробовій тиші під’їзду пролунав, як пересмикування затвора. Я питання поставив. Хто такі?

З якою метою ломимося в приватну власність? Іраїда Степанівна, до цього моменту впевнена, що світ обертається навколо її бажань, вперше дала збій. Вона набрала в груди повітря, щоб видати звичну тираду про повагу до матері і права сина, але натрапила на погляд бригадира.

В його очах, вицвілих від світла зварювання і життєвого досвіду, читалася абсолютна, залізобетонна байдужість до її статусу. Йому було плювати. Ми? Ми родичі?

Визгнула Галя, визираючи з-за плеча брата. Це квартира нашого брата! Віталіку, скажи їм! Віталік відкрив рот, але звук не йшов.

Його мозок, перевантажений стресом і відсутністю грошей, відмовлявся обробляти картинку. Замість дружини — мужики. Замість вечері — запах смаженого сала, який йому не дістанеться. Замість дивана — перспектива ночівлі на килимку.

Брата? Михалич повільно перевів погляд на Віталіка, який втиснувся в стіну. А господиня сказала «Колишній». Сказала, прав ніяких не має, тільки нерви мотає.

Документи є, парубче? Свідоцтво про власність? Прописка? Я тут живу!

Нарешті видавив Віталік, голос його зірвався на фальцет. Ми одружені! У мене речі там! Речі?

Михалич пожвавішав. Він зробив крок назад, не прибираючи ногу з порога, щоб двері не зачинилися, і кивнув головою в бік сміттєпроводу. А, так це твоє барахло там у мішках кисне. Ну, тоді все сходиться!

Господиня, жінка золота, акуратна, попередила «Михаличу, речі колишнього чоловіка я зібрала, вистав, щоб очі не муляли». Ми не чіпали. Твоє забирай. А всередину?

Не положено. Санітарна зона. У нас режим. Який режим?

Ви хто такі? Іраїда Степанівна нарешті знайшла дар мови. Її обличчя пішло червоними плямами, норкова шапка з’їхала набік. Я зараз поліцію викличу!

Вас усіх посадять! Бандити! Загарбники! Михалич навіть не моргнув.

Він спокійно поліз у задню кишеню широких, витягнутих на колінах треників, дістав складений вчетверо аркуш паперу і розгорнув його перед носом свекрухи. Кликати поліцію — це право громадянське. Не заперечую. Тільки ось папір.

Договір оренди житлового приміщення. Підпис Діани Вікторівни. Підпис мій. Гроші сплачені вперед.

Податки, я так розумію, теж будуть сплачені. Ми, матусю, не бандити. Ми, квартиронаймачі, чесні трудівники, будуємо ваше світле майбутнє на Печерську. А ось ви зараз порушуєте громадський порядок і недоторканність житла.

Стаття, між іншим. Він говорив спокійно, вагомо, як прокурор на пенсії. Танк за його спиною схвально хмикнув.

У кишені у Віталіка, вірніше, в кишені бомбили, який залишився внизу, цокав лічильник. Але тут знизу з гулкого колодязя сходової клітки долинув крик, який був страшніший за будь-який ОМОН. Гей! Інтелігенція!

Голос таксиста, посилений акустикою під’їзду, гримів, як єрихонська труба. Ви там здохли, чи що? Бабки несіть! Або я зараз сам піднімуся, і лічильник іксом піде.

Тисячу шістсот вже! Віталік зблід. Він відчував себе звіром, загнаним у кут, де з одного боку криворізькі монтажники, з іншого розлючений таксист.

А посередині рідна мати, яка зараз почне рахувати збитки. Віталіку? Іраїда Степанівна повернулася до сина всім корпусом, і банки в сумках дзвякнули похоронним дзвоном. Ти що, таксі не оплатив?

Мам, я ж казав! Картка! Банк! Пролепетав він, витираючи липкий піт з чола.

Я думав, вдома заначка, а тут ці… У тебе немає грошей? Тихо, страшним шепотом запитала Валя. Вона поставила контейнер з котлетами прямо на брудну підлогу.

Ти нас привіз до Києва на таксі, і у тебе немає грошей? Там, на антресолі… Віталік махнув рукою в бік відчинених дверей, за якими недоступним раєм сяяв передпокій. Там коробка!

У мене там шістдесят тисяч! Михаличу, мужик, пусти на хвилину! Я тільки коробку заберу з антресолі! Михалич похитав головою.

Ні, парубче, не пущу. Уговір є уговір. Господиня сказала. Ні кроку всередину…