Чужа таємниця на тихій алеї: історія про те, як важливо вчасно озирнутися на поклик

— Він двічі врятував мене, — з ніжною гордістю мовила дівчинка. — Спершу біля ставка, а потім — подарувавши мені тебе. Савелій опустився навколішки просто в м’який сніг і зазирнув у її дивовижні блакитні очі: — Ні, рідна. Це саме ти врятувала мене з безодні. Поліна поривчасто обійняла батька за шию, і вони довго стояли в обіймах перед місцем спочинку свого маленького героя.

Удалині, під старим кленом, за ними умиротворено спостерігала Таїсія Баранова, чия місія була успішно завершена. — Ходімо додому, тату? — лагідно спитала дівчинка, демонструючи чарівну щербату усмішку. Коротке слово «тату» миттю заповнило криваву прогалину в грудях Савелія. Рана ніколи не зникне безслідно, але тепер у нього були сили жити й любити знову.

На прощання Поліна послала пам’ятникові повітряний поцілунок: — Дякую тобі за все, братику. Зимовий вітерець хитнув голі гілки дерев, і в цьому невловимому шелесті Савелію виразно вчувся безтурботний, дзвінкий і безмежно щасливий сміх його хлопчика.

Батько й донька неспішно попрямували до виходу, лишаючи позаду залитий сонцем граніт. Їхня нова родина була виткана зі старих шрамів і тяжких випробувань. Але вона була сповнена неймовірної, цілющої любові, і цього було більш ніж достатньо для абсолютного щастя.