Ціна дурного жарту: блискуча відповідь жінки, чию доньку спробували принизити на святі

Життя не склалося. Одного разу я зустріла його на вокзалі в Києві. Він стояв у черзі за пиріжками, у затертій куртці, зі втомленим обличчям.

Упізнав мене. Відвів очі. Віктор Сомов поїхав із міста одразу після суду.

Куди — не знаю. Чула, що працював десь на Півночі, на буровій. Важке життя для людини, яка звикла до безкарності.

А Олексій Дроздов — єдиний, хто спробував почати заново. Відслужив в армії, повернувся, влаштувався на завод. Одружився, завів дітей.

Одного разу написав мені листа. Довгого, збивчивого. Просив пробачення.

Писав, що той вечір сниться йому досі. Що він не може дивитися доньці в очі, коли вона збирається на шкільне свято. Я прочитала листа двічі, потім прибрала в шухляду.

Не відповіла. Не тому, що не пробачила, а тому, що прощення — це не те, що можна дати поштою. Деякі речі треба нести самому.

Зараз мені сорок два. Я працюю в столичній прокуратурі. На моєму столі фотографія матері: молода, у слідчій формі, з прямим поглядом.

Поруч друга фотографія. Вона ж, у синьому халаті зі шваброю. Я зберігаю обидві, бо вона була обома цими жінками.

Слідчою і прибиральницею, матір’ю і борчинею за правду. Іноді колеги питають: чому ти пішла в цю професію? Я відповідаю однаково.

«Тому що моя мати навчила мене головного. Справедливість сама не приходить, за неї треба боротися». Іноді роками, іноді зі шваброю в руках.

На стіні мого кабінету висить маленька рамка з вишивкою, яку мати зробила мені на день народження, коли мені виповнилося вісім. Криві стібки, простий візерунок і внизу слова: «Терпи, Валечко, прийде час». Час прийшов, вона мала рацію, як завжди.