Ціна правди: як маленька дівчинка зруйнувала ідеальний план двох шахраїв

— Олена нарешті підвела очі.

— Не дуже. Шлунок поболює.

Вона знизала плечима й знову повернулася до журналу. Її байдужість різала болючіше за ніж. Для неї він уже не існував як людина. Лише як перешкода, яку треба усунути.

— До речі, — Олена відклала журнал, — я хотіла поговорити про фінанси. Потрібні гроші на ремонт у ванній. І я думаю поїхати до Італії на кілька тижнів. Давно не була.

— Італія? — Олександр уважно подивився на неї.

— Так. Втомилася від цієї сірості. Хочу до моря, на сонце. Ти не проти?

Звісно, не проти. Він ніколи не був проти. Давав їй усе, чого вона хотіла. Гроші, свободу, увагу. А вона…

— Поїдь, якщо хочеш, — сказав він рівно.

— Дякую, любий.

Олена усміхнулася. Ця усмішка була фальшивою, награною. Як він раніше цього не помічав? Вона встала з-за столу.

— Мені час збиратися. Побачимося ввечері.

І пішла, залишивши легкий шлейф дорогих парфумів. Олександр лишився сам. Він подивився на тарілку з їжею й рішуче відсунув її. Від сьогодні він не їстиме нічого, що могли отруїти. Треба придумати, як уникати цього, не викликаючи підозр.

Увечері рівно о дев’ятій Олександр виїхав у сад через спеціальні двері для інвалідного візка. Було темно, лише рідкісні ліхтарі освітлювали доріжки. Повітря було прохолодним, пахло осіннім листям і сирістю. Олександр під’їхав до дальніх воріт, які вели до службового входу. Тут його ніхто не побачить із дому.

Рівно за хвилину під’їхала машина. З неї вийшов чоловік років п’ятдесяти, міцної статури, у темній куртці. Віктор Кречетов.

— Олександре, — він простягнув руку. — Давно не бачилися. Хоча обставини, як я розумію, не найприємніші.

Вони потисли один одному руки. Олександр жестом запросив його пройти в дім через бічний вхід. Вони дісталися кабінету, нікого не зустрівши. Олена поїхала до подруги, як вона сказала. Прислуга розійшлася по своїх справах. Ольга була на кухні, готувала вечерю.

У кабінеті Олександр замкнув двері й повернув візок до детектива.

— Дякую, що приїхав.

— Ти заінтригував мене телефоном. Що сталося?

Олександр не став ходити довкола. Він розповів усе. Від самого початку: аварію п’ять років тому, коли йому було сорок два роки. Параліч, діагноз лікарів. Дружину Олену, яка стала холодною. Ранкову розмову із семирічною Веронікою, донькою служниці. Пухирець. Слова про лікаря Дмитра Леньова. Про те, що його тримають у паралічі штучно.

Кречетов слухав мовчки, лише зрідка киваючи. Коли Олександр закінчив, детектив важко видихнув.

— Це серйозно. Дуже серйозно. Якщо це правда, це замах на вбивство. Точніше, повільне вбивство.

— Я знаю, — сказав Олександр. — Тому мені потрібні докази. Тверді, незаперечні. Щоб посадити їх обох.

— Де пухирець?

Олександр дістав його з шухляди столу й простягнув детективові. Кречетов покрутив флакон у руках, підніс до світла.

— Треба віддати на експертизу. У мене є надійна людина в приватній лабораторії. Зробить аналіз конфіденційно. За два дні будуть результати.

— Добре. Далі. Леньов. Треба перевірити його зв’язок із твоєю дружиною. Телефонні дзвінки, зустрічі, фінансові транзакції.

— Я можу це зробити, але знадобиться час.

— Часу в нас мало, — похмуро сказав Олександр. — Вероніка чула, як вони говорили: «Скоро все закінчиться». Це означає, що вони планують довести справу до кінця. Можуть збільшити дозу. Або… Я не знаю.

— Розумію. Тоді діємо швидко. Я встановлю прослуховування в домі. У твоїй спальні, у кімнаті дружини, усюди, де вони можуть розмовляти. Треба записати їхнє зізнання.

— Зроби це, — Олександр кивнув. — І ще: стеження за Оленою. Куди вона їздить, з ким зустрічається.

— Не питання. Почнемо вже завтра. — Кречетов прибрав пухирець у пластиковий пакет. — А ти що робитимеш?

— Я? — Олександр усміхнувся. — Я перестану приймати те, що вони мені дають. Від сьогодні ні грама їхньої їжі, ні краплі їхніх ліків. Лише те, що я можу контролювати сам.

— Ризиковано. Якщо вони помітять зміни у твоєму стані…

— Я буду обережний. Удаватиму, що все як і раніше. Але внутрішньо готуватимуся до того, щоб стати на ноги. Якщо німецький лікар мав рацію і пошкодження не критичні, у мене є шанс.

Кречетов дивився на нього з повагою.

— Ти сильна людина, Олександре. Не кожен витримає таку зраду.

— У мене немає вибору. Або я доведу їхню провину й покараю, або… — він не закінчив фразу. Або вони досягнуть свого, і він помре.

Після відходу детектива Олександр залишився в кабінеті. Було близько пів на одинадцяту вечора. Олена ще не повернулася. Він сидів у темряві, освітленій лише світлом настільної лампи, і думав.

П’ять років тому, коли сталася аварія, йому було 42. Він був на вершині життя. Здоровий, сильний, успішний. Бізнес процвітав, гроші текли рікою. Дружина була поруч. Майбутнє здавалося безхмарним.

І раптом одна ніч зруйнувала все. Чи ні, не зруйнувала. Просто показала правду. Показала, ким насправді є Олена. Показала, що гроші й успіх не гарантують ні любові, ні відданості.

Олександр згадав день їхнього весілля сім із половиною років тому. Олені тоді було 33 з половиною роки, йому 39 з половиною. Вони були щасливі. Або він думав, що щасливі. Вона усміхалася, цілувала його, говорила про майбутнє. Про дітей, яких вони заведуть. Про дім, повний сміху й радості. Але діти не з’явилися. Перший рік вони не запобігали, але вагітність не наставала. Олена не хотіла йти до лікарів. Казала, що все прийде само. Олександр не наполягав. Думав, рано чи пізно це станеться.

Тепер він розумів: вона ніколи не хотіла його дітей. Навіщо їй дитина від чоловіка, який потрібен лише як джерело грошей? Біль стиснув груди. Не фізичний, емоційний. Який же він був сліпий. Скільки знаків він пропустив. Скільки брехні проковтнув, не поставивши запитань.

Але тепер усе зміниться. Тепер він знає правду. І він зробить так, щоб вони заплатили. Обоє. Олена і її коханець-лікар.

Двері кабінету тихо рипнули. Олександр здригнувся й обернувся. У прорізі стояла Вероніка. Дівчинка була в нічній сорочці, боса. Її косички розтріпалися, очі блищали в напівтемряві.

— Ти не спиш?