Ціна вигнання: яку страшну правду про спадщину дізнався син свекрухи на порозі елітної квартири

— Він завжди тебе розумів краще, ніж я. Я-то думала, вийдеш заміж, будеш жити розкошуючи. А він сказав — ні. Ця дівчинка скуштує горя. Але вона впорається. Тільки допоможи їй у потрібний момент. Тато… він тебе любив. Більше за життя.

Вони помовчали. За стіною чувся сміх Мишка і голос Ксюші, що читала йому казку.

— То що там з квартирою? — мати повернулася до ділового тону. — Ти була там?

— Так. Вона в хорошому стані. Потрібен ремонт, але невеликий.

— Ось і займемося. Гроші у мене є — відкладала на чорний день. Вважай, він настав.

— Мамо, я не можу взяти твої гроші…

— Можеш і візьмеш. Це не подачка, це вкладення. В тебе і в мого онука.

Наступні три тижні злилися в один безперервний потік роботи. Людмила Сергіївна переїхала до Ксюші — вчотирьох у крихітній однушці було тісно, але ніхто не скаржився. Вдень вони з Дариною працювали в квартирі: зривали старі шпалери, білили стелі, фарбували стіни. Мишко залишався з Ксюшею — та працювала віддалено і могла наглядати за ним.

Дарина не знала, що мати вміє так працювати. Людмила Сергіївна орудувала валиком і шпателем, як професіонал, і розповідала історії з минулого.

— Ми з твоїм батьком, коли одружилися, нам дали кімнату в гуртожитку. Вісім квадратних метрів на двох. Туалет в кінці коридору, душ раз на тиждень в лазні. І нічого, жили. Щасливі були. А потім… потім він захистив дисертацію, отримав посаду. Бабуся твоя якраз захворіла, тоді ноги відмовили, сама жити вже не могла. Ми її до себе забрали, а в її квартиру переїхали самі. Там ти і народилася, там і росла з бабусею в сусідній кімнаті. Я пам’ятаю той будинок. Пам’ятаю бабусю. Вона тебе обожнювала. Всі іграшки купувала, книжки читала. Казала: ця дівчинка особлива. Вона далеко піде. Сім років ви разом прожили, поки вона не пішла.

Дарина гірко посміхнулася.

— Далеко пішла? До самого дна.

— Ні, — мати опустила валик і подивилася на дочку. — Дно — це коли здаєшся. А ти не здалася. Ти виповзаєш. І я тобі допоможу.

До середини листопада квартира перетворилася. Світлі стіни, нові штори, меблі — частково з Дарининого дитинства, частково куплені на розпродажах. Ксюша подарувала старий диван, який давно хотіла викинути. Мати привезла посуд і постільну білизну.

День переїзду видався сонячним — рідкість для пізньої осені. Дарина стояла посеред своєї квартири — своєї! — і не могла повірити, що все це реально.

— Мамо, дивись! — Мишко носився з кімнати в кімнату. — Тут багато місця! І віконця великі!

— Так, малюк, це наш новий дім.

— А тато приїде?

Дарина завмерла. За ці тижні син майже не питав про батька — чи то забув, чи то відчував, що не треба. І ось згадав.

— Ні, сонечко, тато не приїде.

— Чому?

— Тому що… — вона присіла перед сином, взяла його за руки. — Тому що тато нас більше не любить. Але ми впораємося. У нас є бабуся Люда, і тітка Ксюша, і ми є один в одного. Правда?

Мишко кивнув, не зовсім розуміючи.

— А бабуся Тамара?

Дарина здригнулася.

— Бабуся Тамара теж. Теж не приїде.

— Добре, — сказав Мишко серйозно. — Вона зла.

«Вустами дитини, — подумала Дарина. — Вустами дитини».

Увечері, коли Мишко заснув у своїй новій кімнаті, Дарина сиділа з Ксюшею на кухні. Людмила Сергіївна поїхала додому — їй потрібно було відпочити після тижнів ремонту.

— Дашко, — сказала Ксюша, наливаючи вино, — тобі потрібно викласти фотки в соцмережі.

— Навіщо?

— Потім. Ти три роки жила як рабиня. Терпіла приниження від цієї мегери. А тепер у тебе своя квартира, та ще й в такому районі. Нехай всі бачать, що ти не пропала. Що ти стала на ноги.

— Ксюшо, мені не до пафосу.

— Це не пафос. Це справедливість. І знаєш що? — Ксюша хитро примружилася. — Я впевнена, що твоя колишня свекруха стежить за твоєю сторінкою. Такі, як вона, завжди стежать. Їм потрібно знати, що їхні жертви страждають. Дай їй привід подавитися.

Дарина задумалася. Було в цьому щось дріб’язкове, мстиве. Але приємне. Дуже приємне.

— Гаразд, — сказала вона. — Давай сфотографуємося.

Вони зробили кілька знімків: Дарина біля вікна з видом на місто, Дарина на тлі нової кухні, Мишко на своєму ліжечку. Ксюша відібрала найкращі, обробила, додала фільтри.

— Ось. Тепер в мережу.

Дарина натиснула кнопку «Опублікувати». Підпис був простим: «Новий дім. Нове життя».

Вона не знала, що цей пост стане детонатором. Що через два дні її життя знову перевернеться, але цього разу зовсім по-іншому.

Тамара Павлівна сиділа у своєму улюбленому кріслі, гортаючи стрічку соціальних мереж. Це був її вечірній ритуал: стежити за життям інших людей, знаходити приводи для зловтіхи або заздрості. Частіше для зловтіхи.

Після вигнання невістки минуло більше місяця. Тамара Павлівна була впевнена, що все зробила правильно. Ця голодранка, ця приблудна дівка, що охмурила її хлопчика, отримала по заслугах. Нехай тепер потикається по орендованих кутках, нехай зрозуміє, від якого життя відмовилася.

Звичайно, Тамара Павлівна розуміла, що звинувачення у зраді були перебільшенням. Зінаїда, вірна подруга, допомогла — вигадала історію про якогось чоловіка, з яким нібито бачила Дарину. Але яка різниця? Головне — результат. Головне, ця вискочка більше не плутається під ногами.

Андрій, звичайно, трохи переживав перший час. Ходив похмурий, погано їв. Але мати знала — це мине. Синочок завжди слухався маму. Завжди робив те, що вона скаже. А скоро вона знайде йому нову наречену — з хорошої сім’ї, з приданим, з квартирою. Не те що ця жебрачка.

І тут Тамара Павлівна завмерла. На екрані телефону фотографія. Дарина, усміхнена, покращала, стоїть біля величезного вікна з видом на місто. За нею — світла, простора кімната. Сучасний ремонт. Дорогі штори. Підпис: «Новий дім. Нове життя».

Тамара Павлівна збільшила фото. Придивилася до виду за вікном. Цей район… Вона знала цей район. Там жила її колишня колега, хвалилася квартирою. Там квадратний метр коштує як вся їхня трикімнатна хрущовка.

— Що? — прошепотіла вона. — Що це?

Пролистала далі. Ще фото: кухня з новою технікою. Ще: дитяча кімната, Мишко на ліжечку. Коментарі: «Яка краса!», «Вітаю з новосіллям!», «Дашко, ти молодець!».

У Тамари Павлівни потемніло в очах. Звідки? Звідки у цієї обірванки квартира в елітному будинку? Її ж викинули без гроша! З дитиною на руках! Вона повинна була поневірятися по подругах, принижуватися, просити допомоги. Вона повинна була приповзти назад на колінах з благаннями про прощення. А замість цього — сяюча посмішка і квартира, про яку сама Тамара Павлівна могла тільки мріяти.

— Андрію! — закричала вона так, що затремтіли шибки. — Андрію, йди сюди! Негайно!

Андрій увійшов до кімнати, на ходу витираючи руки рушником — він мив посуд після вечері.

— Що сталося, мамо?