Доля цілого села опинилася в руках одного ЧОЛОВІКА. ДЕЗЕРТИР став його останньою НАДІЄЮ на майбутнє…

Найспостережливіші помітили нестиковки. Іван ухилявся від розмов про війну, плутався в біографії й здригався за будь-якої згадки про перевірки. Правду їм відкривали поступово. Євдокія відбирала тих, кому довіряла: молодих удів, незаміжніх жінок старших за двадцять і всіх, хто ясно розумів, що звичайної сім’ї в їхньому становищі можна не дочекатися ніколи.

До весни у внутрішньому колі опинилося тридцять вісім осіб. Їх таємно зібрали в конторі господарства й повідомили справжнє ім’я Івана Корнілова, його становище та призначення. Голова сказала прямо: вони переховують дезертира, але саме він може дати селу нове покоління. Тим, хто погодиться, обіцяли можливість народити. Від решти вимагали мовчання; донос розцінювався як загроза всім дітям, які ще навіть не з’явилися на світ.

Реакція виявилася болісною. Хтось плакав, хтось погоджувався з кам’яним обличчям. Три жінки назвали задум ганьбою й відмовилися брати участь. Покинути село взимку вони все одно не могли, тому відгородилися від решти й намагалися не зустрічатися з Іваном. Одна з них, колишня вчителька Клавдія Петрівна, за місяць наклала на себе руки у власному сараї. Для сторонніх її смерть пояснили горем за загиблим чоловіком.

Після цього Євдокія остаточно перетворила задум на систему. Вона склала графік, зважаючи на вік, здоров’я та цикли учасниць. Іванові виділили порожню хату в центрі села. Увечері туди приходили жінки, вранці чергова приносила їжу, прибирала й питала, що йому потрібно. Ззовні все нагадувало особливу турботу, але її справжньою причиною була залежність майбутнього села від його здоров’я.

Дім раніше належав родині, яку позбавили майна багато років тому, і відтоді стояв порожній. Тепер він став найважливішим і водночас найтривожнішим місцем села. Удень повз нього проходили, намагаючись не дивитися на вікна; увечері кожна учасниця знала, хто має переступити поріг. Розклад зберігався в Євдокії й сприймався як розпорядження, яке не можна обговорювати.

Для жінок це означало можливість, якої звичайне життя вже не обіцяло, але водночас вимагало відмовитися від звичного уявлення про близькість. Для Івана це був прямий наказ, підкріплений загрозою видачі. Він не міг обрати жінку, прив’язатися до однієї з них або відмовитися від чергової зустрічі. Будь-яке особисте почуття порушило б розрахунок Євдокії.

Спочатку кожна зустріч давалася важко. Незручність і сором відчували обидві сторони. Жінки розуміли, що беруть участь у тому, що ще недавно вважали б неприпустимим; Іван усвідомлював, що не може обирати ні відвідувачку, ні час, ні власну відмову. За кілька тижнів повторюваність притупила відчуття. Графік став такою самою частиною господарського розпорядку, як робота в полі чи догляд за худобою.

Якщо Іван хворів або скаржився на втому, Євдокія нагадувала про план. Його бажання не входили в розрахунок. Він отримав тепло й їжу, але жив під постійною загрозою викриття. Будь-яка спроба вийти за межі села могла закінчитися арештом, а відкрита непокора — доносом тих, хто його переховував. Непомітно для себе врятований перетворився на заручника.

Щоранку він бачив нову чергову, яка приносила найкращий сніданок, латала одяг і перевіряла, чи не застудився він. Ця турбота могла б здатися ніжністю, якби не знати її призначення. Жінки стежили за станом Івана так само уважно, як за насінням перед посівом або худобою перед зимою. Його здоров’я було спільним майном, і тому особистого простору майже не лишилося…