Доля цілого села опинилася в руках одного ЧОЛОВІКА. ДЕЗЕРТИР став його останньою НАДІЄЮ на майбутнє…

Поступово болісна незручність змінилася діловою звичкою. Зустрічі перестали обговорювати навіть пошепки, ніби мовчання робило те, що відбувалося, менш тяжким. Євдокія називала це дисципліною, а Іван сприймав як повільне зникнення самого себе. Він іще зберігав ім’я й окремий дім, але його дні вже визначалися чужою необхідністю.

Перші вагітності оголосили влітку. Три жінки майже одночасно повідомили новину, і село зустріло її як перемогу. Заради свята закололи останню свиню, дістали самогон, плакали й обіймалися. Майбутнє, яке раніше існувало лише в промовах Євдокії, тепер стало видимим. Для багатьох це виправдовувало і брехню, і приниження, і страх.

Однак разом із радістю з’явилися ревнощі. Ті, кому не вдалося завагітніти, почали підозрювати, що голова дає наближеним більше часу або обирає для них кращі дні. Сварки спалахували біля криниці, на подвір’ях і навіть під час спільної роботи. Якось двох жінок довелося розтягати всім селом: вони билися, хапаючи одна одну за волосся й вигукуючи звинувачення одна одній та Євдокії.

Голова відповідала на чвари єдиним способом, який вважала дієвим. Порушниць вона на місяць виключала з графіка. Таке покарання лякало сильніше за будь-яку громадську роботу. У селі швидко склалася нова ієрархія: ті, хто завагітнів і вже народив, отримували більше поваги, кращі ділянки й додаткову їжу для дітей; жінки, яким не щастило, почувалися непотрібними.

Відчай породжував жорстокі чутки. Аксинію Федорівну підозрювали в тому, що вона намагалася зашкодити вагітній суперниці, підмішавши в їжу небезпечну домішку. Доказів не знайшли, однак після цього з нею майже перестали розмовляти. Система, вигадана заради продовження життя, з перших місяців почала зіштовхувати жінок між собою й ділити їх на щасливих і приречених.

Ззовні село лишалося звичайним: ті самі городи, поля, скотний двір і важка повоєнна праця. Усередині воно жило за законами закритої громади. Жінки орали, сіяли, ремонтували хати, керували й карали. Івана майже звільнили від важкої праці, дозволяючи лише вряди-годи допомогти з дровами чи великою поломкою. Його берегли не з любові, а як незамінний ресурс.

Таємниця вимагала дедалі нових вигадок. Дітям заздалегідь вирішили казати, що їхні батьки не повернулися з війни, а Іван Григорович доводиться всім добрим дядьком. Кожна нова брехня мала підтримувати попередню. Ніхто не обговорював, що станеться, коли діти підростуть і помітять схожість. Тієї миті жінки хотіли лише дочекатися перших пологів.

За один рік стара повитуха Дарина Семенівна прийняла дев’ять немовлят — п’ять хлопчиків і чотирьох дівчаток. Кожне народження святкували, але хлопчикам раділи особливо: у них бачили майбутніх працівників і доказ того, що село не зникне. Водночас майже в усіх дітей проявлялися риси Івана — схожі очі, ніс, статура. Те, що для матерів було знаком спорідненості, для чужих могло стати доказом.

Дарині було близько сімдесяти, і раніше їй ніколи не доводилося приймати стільки пологів за такий короткий час. Вона переходила з хати до хати, майже не відпочиваючи. Пізніше повитуха казала, що за все життя не бачила такої кількості немовлят за один рік. Дев’ять народжень між весною і зимою перетворили її роботу на безперервне чергування, а кожне благополучне завершення село зустрічало як окреме диво…