Дивне прохання таксиста: чому мені довелося ховатися у власній поїздці.

Обернулася. Віктор стояв під ліхтарем, і сніг кружляв навколо нього, як у старому кіно.

— Якщо тобі коли-небудь знадобиться допомога… Або просто поговорити. Або…

Я не знаю. Випити чаю. Дзвони. У будь-який час.

Вона посміхнулася.

— Подзвоню. Обіцяю.

І зайшла в під’їзд, відчуваючи, як щось тепле розливається в грудях. Не кохання — для кохання ще занадто рано. Але щось схоже на надію. На віру в те, що життя триває і попереду ще багато хорошого.

Бабусину квартиру вона все-таки прийняла в дар через пів року, коли суд над Ігорем закінчився і він отримав свої чотири роки — умовно. Зінаїда Павлівна наполягла, і Олена не стала сперечатися. Не тому, що хотіла квартиру, — тому, що хотіла зробити бабусю щасливою. А бабуся була щаслива, знаючи, що сімейне гніздо залишиться в родині.

Вона стояла біля вікна в цій квартирі — своїй тепер квартирі — і дивилася на весняне місто. Квітневе сонце заливало кімнату золотим світлом, на підвіконні цвіла бабусина герань, а на столі стояв чайник і дві склянки. За її спиною Віктор гортав старий фотоальбом, який Зінаїда Павлівна віддала онучці разом із квартирою.

— Це ти? — запитав він, показуючи на чорно-білу фотографію дівчинки з кісками.

— Я. Років сім, напевно. Або вісім.

— Красива була.

— Була? — Він підвів очі й усміхнувся. — І є. Ще красивішою стала.

Олена відчула, як фарба заливає щоки. Сорок три роки, а червоніє як дівчинка.

— Вікторе… Знаю, знаю. Рано ще. Ти не готова. Я почекаю.

— А якщо довго чекати доведеться?

— Почекаю. Я терплячий.

Вона відвернулася до вікна, щоб приховати усмішку. За вікном цвіли каштани, вулицею йшли люди, десь сміялися діти. Звичайне життя, звичайний весняний день. Але для неї цей день був особливим. Вона приїхала до бабусі, щоб допомогти розібрати старі речі та навести лад у коморі, яку Зінаїда Павлівна збиралася перетворити на куточок для рукоділля. Хоч квартира тепер належала Олені, бабуся залишилася в ній жити. Так і записали в нотаріуса: право довічного проживання. Олена й не хотіла інакше: їй не потрібні були ці стіни без бабусі всередині. Нехай Зінаїда Павлівна живе тут, серед своїх квітів і книжок, серед спогадів і старих фотографій. А квартира почекає. Нікуди не дінеться.

З кухні донісся дзвін посуду: бабуся поралася з чайником, незважаючи на протести Олени.

— Бабусю, я ж сказала: сиди, відпочивай. Я сама все зроблю.

— Ще чого? У своєму домі сидітиму як пані? Ні вже, поки ноги носять, сама впораюся.

Віктор, який сидів на дивані зі старим фотоальбомом у руках, тихо розсміявся.

— Характер у твоєї бабусі — позаздрити можна.

— Це ще м’яко сказано, — Олена сіла поруч із ним, близько, так що їхні плечі зіткнулися. — Вона все життя така. Уперта, сильна. Мене цьому вчила, тільки я не одразу зрозуміла.

Зінаїда Павлівна увійшла до кімнати з тацею: чашки, цукорниця, вазочка з печивом.

— Про що шепочетеся тут? Про мене, мабуть?

— Про тебе, бабусю. Кажу Віктору, яка ти в мене чудова.

— Лестиш, старій, — але очі бабусі задоволено заблищали. Вона сіла у своє улюблене крісло, то саме, з витертими підлокітниками, в якому Олена в дитинстві читала книжки.

— Вікторе, ви печиво беріть, не соромтеся. Сама пекла, за старим рецептом.

— Дякую, Зінаїдо Павлівно. Дуже смачно.

— От і добре. Хороша ви людина, Вікторе. Я таких за версту чую. Оленочку мою бережіть.

Віктор подивився на Олену тим самим поглядом, від якого в неї серце пропускало удар.

— Буду берегти. Обіцяю.

Бабуся кивнула, немов скріплюючи договір.

— От і добре. А тепер пийте чай, поки гарячий. І альбом цей поклади, Оленочка потім тобі все розповість, хто там на картках. Там історія ціла, на три вечори вистачить.

Олена взяла чашку, відчуваючи тепло порцеляни під пальцями. За вікном шуміли каштани, бабуся розповідала Віктору про сусідку, яка завела кота, а той призвичаївся спати на бабусиному балконі. Звичайний весняний вечір, звичайні розмови. Але для Олени цей вечір був особливим.

Вона дивилася на бабусю — живу, бадьору, з гострим розумом і добрим серцем. На Віктора — спокійного, надійного, справжнього. На цю квартиру, яка зберігала пам’ять про три покоління родини і тепер чекала свого часу, щоб прийняти четверте.

— Про що думаєш? — тихо запитав Віктор, нахилившись до неї.

— Про те, що життя — дивна штука. Іноді потрібно втратити все, щоб зрозуміти, що в тебе є.

Він обережно накрив її долоню своєю — дбайливо, як щось крихке і дорогоцінне. І Олена не прибрала руку. Просто сиділа, слухаючи бабусин голос, відчуваючи тепло іншої людини поруч.

Уперше за дуже довгий час вона була вдома. По-справжньому вдома. Не тому, що це були її стіни, а тому, що поруч були її люди.