Дивні звуки з кімнати: багатій дізнався таємницю нової доглядальниці

Відставний полковник Безсонов усе життя саджав злочинців, але заради порятунку паралізованої внучки йому довелося впустити у свій дім колишню ув’язнену. Він чекав від неї підлості, перевіряв кожен крок і рахував дні, щоб вигнати. Однак одного разу, повернувшись додому раніше часу і безшумно прочинивши двері в дитячу, суворий офіцер завмер на місці, не вірячи власним очам. Те, що він побачив біля ліжка дитини, змусило його схопитися за серце.

У квартирі пахло безнадією: сумішшю корвалолу, запиленого книжкового паперу та охололої манної каші, яку ніхто так і не з’їв. Григорій Ілліч Безсонов стояв посеред довгого темного коридору своєї «сталінки» і слухав тишу. Раніше, ще років п’ятнадцять тому, ця тиша була його нагородою після шумних нарад в управлінні, після виття сирен і нескінченних телефонних трелей.

Тепер тиша стала катом. Вона тиснула на перетинки, дзвеніла у вухах, нагадуючи, що в трьох кімнатах з високими стелями життя залишилося не більше, ніж у старому музейному експонаті. Він важко спирався на тростину з набалдашником у вигляді лев’ячої голови.

Праве коліно нило на дощ — стара мітка дев’яностих. Але боліло не воно. Боліло десь під ребрами, там, де у звичайних людей живе душа. А у нього, відставного полковника, залишився тільки випалений полігон.

З кухні донісся сміх, тонкий, верескливий, абсолютно чужорідний у цьому склепі. Григорій Ілліч нахмурився. Зсунув брови так, що вони перетворилися на одну сиву лінію. Він рушив на звук, намагаючись ступати нечутно, хоча масивні домашні туфлі все одно глухо вдаряли по паркету.

У кухні, сидячи на підвіконні і бовтаючи ногою в капроновій панчосі, була Жанна. Чергова доглядальниця з рекомендаціями. В одній руці у неї диміла тонка сигарета, пускаючи сизий дим у прочинену кватирку, а іншою вона притискала до вуха плаский телефон, що виблискував стразами.

— Та ти женеш, Свєтко! — реготнула вона, закидаючи голову. — Ну і що він? Реально на «Мазді» приїхав? А я тут, прикинь, у діда цього стирчу. Нудьга смертна, сил немає. Дівчисько овоч овочем лежить, у планшет витріщається.

Григорій Ілліч ударив тростиною об дверний одвірок. Звук вийшов сухим і різким, як постріл. Жанна підстрибнула, ледь не впустивши телефон. Сигарета випала з пальців, пропалила дірку на її дешевих синтетичних лосинах і скотилася на підлогу.

— Ой, Григорію Іллічу! — забекала вона, сповзаючи з підвіконня. Обличчя її пішло червоними плямами. — А я ось… провітрити вирішила.

Безсонов пройшов всередину. Підошва туфлі розчавила недопалок, з хрускотом втерши попіл у лінолеум. Погляд його — важкий, свинцевий, від якого колись потіли підслідні, — уперся в перенісся дівчини.

— Овоч, значить? — голос його звучав тихо, але від цієї тиші у Жанни затряслися руки. — Нудьга тобі?

— Я не так висловилася, ви не подумайте. Катруся спить, я просто…

— Геть! — сказав він. Не крикнув, просто впустив слово, як камінь у колодязь.

— Але в мене зміна до восьмої. Мені агентство не заплатить, якщо я раніше…

Григорій Ілліч дістав з кишені домашньої фланелевої сорочки гаманець. Висмикнув купюру в тисячу гривень, блакитну, хрустку, із зображенням Вернадського. Зім’яв її в кулаці і швирнув на стіл, прямо в немиту тарілку із засохлим сиром.

— П’ять хвилин на збори. Якщо через п’ять хвилин я побачу твою куртку в передпокої, я викличу наряд. І повір мені, дівчинко, вони знайдуть у тебе в сумочці те, чого там ніколи не лежало. Час пішов.

Жанна схопила гроші, буркнула щось злісне про маразматиків і вилетіла з кухні. Через три хвилини хлопнули важкі вхідні двері. Замок клацнув, відсікаючи чужу людину.

Григорій Ілліч залишився один. Він підійшов до раковини: гора немитого посуду. У сміттєвому відрі — порожні упаковки від йогуртів, які він купував для внучки, але які їла ця дівчина. Він включив воду. Крижаний струмінь ударив в емальоване дно. Безсонов підставив руки, умив обличчя, намагаючись змити відчуття гидливості.

Знову помилився. П’ята за пів року. Агентство надсилало або лінивих дуреп, або злодійок, або байдужих роботів, які міняли памперси з таким виразом обличчя, ніби перебирали гнилу картоплю. Він витер обличчя вафельним рушником і пішов у кімнату внучки.

Двері були прочинені. У напівтемряві, розбавленій лише синюватим світінням екрана, лежала Катя. Дванадцять років. Вік, коли треба бігати по двору, розбивати коліна, закохуватися в однокласників і потайки фарбувати губи маминою помадою. Замість цього — ортопедичне ліжко, запах ліків і нескінченний липкий страх у її очах.

Вона лежала на боці, уткнувшись у планшет. Великі накладні навушники відгороджували її від світу. Від діда. Від болю.

— Катрусю! — покликав Григорій Ілліч, зупинившись біля порога.

Вона не ворухнулася. Худеньке плече під ковдрою навіть не здригнулося. Він підійшов ближче, торкнувся її руки. Шкіра була сухою і гарячою. Катя повільно, з неохотою стягнула один навушник. Подивилася на нього знизу вгору.

Погляд у неї був дорослий, порожній. Погляд людини, яка вже все зрозуміла про це життя і більше нічого від нього не чекає. Цей погляд був страшнішим, ніж її нерухомі ноги.

— Ця пішла, — сказав Григорій, намагаючись, щоб голос звучав м’яко. — Я знайду іншу. Хорошу.

Катя мовчки натягнула навушник назад і відвернулася до стіни. На екрані планшета миготіли якісь яскраві картинки, але він бачив, що вона не дивиться. Вона просто ховається.

Безсонов вийшов з кімнати, щільно прикривши двері. Ноги не тримали. Він дійшов до свого кабінету, упав у шкіряне крісло, яке пам’ятало його ще полковником. На столі під склом лежала фотографія. Молодий хлопець з гітарою посміхається на весь рот. Його син. Андрій.

— Пробач, Андрюхо, — прошепотів Григорій. — Не вберіг я її, і тебе не вберіг.

Він вигнав сина дванадцять років тому. «Художник — не професія, а діагноз. Або в училище, або геть із дому». Андрій пішов, гордий і весь у батька. Одружився, народилася Катька. А пів року тому п’яний водій на зустрічній перекреслив їхні «Жигулі» разом з усіма надіями.

Андрій і невістка загинули одразу. Катя вижила. Григорій забрав її з лікарні. Думав, впорається. Думав, любові та дисципліни вистачить, але дисципліна тут не працювала. А любити? Любити він, здається, розучився. Або ніколи не вмів.

Він потягнувся до телефону — старого, кнопкового «Samsung», надійного, як автомат. Набрав номер, який знав напам’ять.

— Слухаю, — відповів хрипкий голос на третьому гудку.

— Сергію, це я, Безсонов.

— Бажаю здоров’я, товаришу полковнику. — Голос у трубці потеплішав, але тут же насторожився. — Сталося щось, Григорію Іллічу?

— Сталося, Сергію. Знову я цю… вигнав. Негідницю. Курила в кухні, за дівчиськом не дивилася.

У трубці важко зітхнули. Сергій, колишній його опер, а нині начальник райвідділу поліції, знав ситуацію краще за всіх.

— Іллічу, я все розумію, але ти ж їх міняєш, як рукавички. В агентствах тебе вже в чорний список занесли. Кажуть — самодур. Я не знаю, кого тобі ще запропонувати.

— Знайди мені людину, Сергію! — рявкнув Безсонов і тут же осікся, відчувши, як стрибнув тиск. — Не з агентства, просто жінку нормальну. Щоб не крала і душу мала. Заплачу подвійний тариф, готівкою.

— Душу, кажеш? — Сергій помовчав. Чути було, як він чиркає запальничкою. — Є в мене один варіант, Іллічу, але тобі він не сподобається. Ох, не сподобається.

— Хто така?