Фатальна річниця: чому записка від офіціантки змусила Катю тікати з ресторану, не дочекавшись чоловіка

Офіціантка з’явилася ніби нізвідки. Катя навіть не помітила, як та підійшла до столика, просто раптом відчула чиюсь присутність поруч і підняла очі. Молода жінка, років тридцяти, із зібраним у тугий хвіст каштановим волоссям, схилилася над нею, вдаючи, що поправляє серветку.

Її губи ледь ворухнулися:

— Не обертайся. Усміхайся.

У долоню Каті ковзнув складений учетверо аркуш паперу.

— Прочитай, коли чоловік відійде, і зроби те, що там написано. Твоє життя залежить від цього.

Офіціантка випросталася і, наче нічого й не було, попрямувала до барної стійки. Катя сиділа, не в змозі поворухнутися. Серце закалатало десь у горлі, пальці мимоволі стиснули папірець.

Едуард повернувся за хвилину. Високий, елегантний, з двома келихами шампанського в руках. Його темні очі сяяли, на губах грала та сама посмішка, від якої вона колись втратила голову.

— За нас, кохана. За два роки щастя. — Він простягнув їй келих.

Катя машинально взяла його, відчуваючи, як горить долоня, в якій був затиснутий аркуш.

— Дякую, любий. — Голос пролунав майже природно.

Майже. Едуард цокнувся з нею і зробив ковток. Катя піднесла келих до губ, але пити не стала, тільки торкнулася краю.

— Ти якась бліда, — зауважив чоловік, трохи схиливши голову набік. — Усе гаразд?

— Так, просто дорога трохи втомила. Тут так гарно. — Вона обвела поглядом зал ресторану.

Заміський особняк у псевдоготичному стилі, перероблений під елітний заклад. Високі стелі з ліпниною, важкі оксамитові портьєри, приглушене світло свічок. Едуард любив такі місця — дорогі, з історією, що підкреслюють статус.

— Я замовив нам дегустаційний сет, — сказав він, відкидаючись на спинку крісла. — Сім змін страв. Шеф-кухар тут — зірка Мішлен.

— Звучить чудово.

Катя посміхнулася, хоча всередині все стискалося від тривоги. Що було в тій записці? Хто ця жінка? І чому вона сказала про життя? Якась маячня. Напевно, чийсь дурний жарт або помилка — переплутали з кимось. Але руки все одно тремтіли.

— Вибач, мені треба в дамську кімнату, — сказала вона, підводячись.

— Звичайно. Тільки не затримуйся, скоро принесуть устриці.

Катя кивнула і попрямувала в бік, куди вказувала табличка з витонченим написом «WC». Ноги були ватяними. Кожен крок давався з труднощами. У туалетній кімнаті — мармурові раковини, позолочені крани, запах дорогих парфумів. Вона зачинилася в кабінці і тремтячими пальцями розгорнула записку.

Почерк був квапливим, літери стрибали:

«Біжи через чорний хід. Не озирайся. Він уб’є тебе сьогодні, як убив інших. Я знаю. Він убив мою сестру. Вийди через кухню. Там двері у двір. Біжи до траси. Я знайду тебе. Марина».

Катя перечитала записку тричі, потім ще раз. «Він уб’є тебе сьогодні, як убив інших». «Мою сестру». Це маячня. Повна, абсолютна маячня. Едуард, її чоловік… Люблячий, турботливий. Так, іноді холодний, іноді дивний, але… вбивця?

Вона притулилася до стіни кабінки. У скронях стукала кров. Треба повернутися. Сісти за стіл. З’їсти ці чортові устриці. А потім поїхати додому і забути цей кошмар, як поганий сон.

Але ноги не слухалися. Щось усередині, те саме чуття, яке вона так довго ігнорувала, кричало: «Біжи».

Катя згадала. Дрібниці, які не складалися в картину, які вона списувала на втому, на свою недовірливість, на що завгодно. Замкнена шухляда в його кабінеті. «Робочі документи, люба, тобі нецікаво». Нічні дзвінки, після яких він виходив на балкон і говорив пошепки. Та дивна розмова з його «партнером» Віталієм, яку вона випадково підслухала: «Все готово, як минулого разу». І очі. Іноді, коли він думав, що вона не бачить, в його очах з’являлося щось чуже, холодне, порожнє.

Вона струснула головою. Досить, це параноя. Офіціантка божевільна. Або мститься за щось, або…

Двері туалету скрипнули.

— Катю? — Голос Едуарда, м’який, стурбований. — Ти там? Уже десять хвилин минуло. Я хвилююся.

Вона судорожно зім’яла записку і засунула в кишеню.

— Так, зараз вийду. Просто трохи закрутилася голова.

— Відкрий, я допоможу.

— Ні, не треба. Вже краще.

Вона спустила воду, вийшла з кабінки. Едуард стояв біля дверей. У жіночий туалет він, звичайно, не зайшов би, але чекав прямо біля порога.

— Ти точно в порядку? — Його рука лягла їй на плече. Тепла, знайома рука.

— Так, просто перехвилювалася через річницю. — Вона змусила себе посміхнутися.

Він посміхнувся у відповідь, і на мить їй здалося, що в його посмішці промайнуло щось хиже. Здалося. Звичайно, здалося.

Вони повернулися за стіл. Принесли устриці. Катя дивилася на мушлі, що лежали на льоду, і не могла змусити себе взяти хоч одну.

— Ти не їси, — зауважив Едуард.

— Немає апетиту щось.

— Шкода. Тут найкращі устриці в області.

Він узяв одну, видавив лимон і перекинув у рот.

— М-м-м, божественно.

Катя спостерігала, як він їсть, як рухаються його щелепи, як блищать губи. «Він убив мою сестру».

— Любий, я, здається, все-таки недобре себе почуваю, — почула вона власний голос. — Може, викличеш мені таксі? Я поїду додому, а ти залишайся, відпочинь.

Едуард насупився.

— Таксі? Навіщо? Я сам тебе відвезу.

— Ні, не треба псувати тобі вечір. Ти ж стільки готувався…

— Катю… — Його голос став жорсткішим. — Я не відпущу тебе саму. Ти моя дружина.

У цих словах було щось власницьке, лякаюче…