Фатальна зустріч біля цвинтаря: за що старенька подякувала мільйонеру

Це розіграш, чийсь злий жарт або вимагання. Завтра, напевно, подзвонять, вимагатимуть грошей за мовчання. Але в глибині душі Андрій знав: це не розіграш. Очі старої, ці дивні, прозорі очі, не брехали.

Вона знала щось важливе. Щось, що переверне все його життя.

— Будинок для людей похилого віку на околиці, — пробурмотів він. — Зінаїда Матвіївна. Він відкрив ноутбук, пальці забігали по клавішах.

У місті було три будинки для людей похилого віку: один у центрі, для заможних; другий — муніципальний, на східній околиці; третій — маленький, приватний, на західній. Завтра він перевірить усі три. А поки… поки він сидітиме тут, у порожньому будинку, і намагатиметься згадати обличчя дівчини з далекого літа. Дівчини, яка, можливо, носила під серцем його дитину.

За вікном вирувала гроза: блискавки розрізали небо, грім стрясав стіни. Андрій Волков, мільйонер, вдівець, людина, у якої, здавалося, є все, сидів у темряві й уперше за багато років почувався абсолютно загубленим. Ранок видався сірим і вогким, під стать настрою. Андрій майже не спав, усю ніч ворочався, то провалюючись у важку дрімоту, то схоплюючись від уривків кошмарів.

Йому снилася Ольга — молода, красива, з розпущеним волоссям. Вона стояла на березі якоїсь річки й дивилася на нього з докором. «Ти знав, — казала вона беззвучно, самими губами. — Ти завжди знав». До восьмої ранку він уже сидів у машині.

Степан здивовано підняв брови: зазвичай після таких подій господар брав кілька днів на те, щоб оговтатися. Але питати нічого не став, тільки уточнив адресу.

— Будинок для літніх людей «Тиха гавань», — сказав Андрій. — На західній околиці. Знаєш, де це?

— Знайдемо, Андрію Михайловичу.

Дорога зайняла майже годину. Місто прокидалося, вулиці заповнювалися машинами, люди поспішали у своїх справах. Андрій дивився у вікно і думав про те, як дивно влаштовано життя. Вчора він ховав дружину, а сьогодні їде шукати доньку, про існування якої навіть не підозрював.

Або підозрював? Десь у самій глибині душі, у тому темному кутку свідомості, куди ми ховаємо все, про що не хочемо думати. «Тиха гавань» виявилася двоповерховою будівлею, оточеною занедбаним садом. Облуплена штукатурка, похилений ґанок, іржава огорожа — все говорило про хронічне недофінансування.

Андрій скривився: він жертвував гроші на благодійність, але ніколи не цікавився, куди вони в результаті йдуть. Може, варто було б? У холі пахло хлоркою та вареною капустою. За стійкою сиділа літня жінка в білому халаті, що гортала якийсь журнал.

Вона підняла голову на звук кроків і здивовано кліпнула: відвідувачі в дорогих костюмах тут явно були рідкістю.

— Вам кого? — запитала вона насторожено.

— Зінаїду Матвіївну, — сказав Андрій. — Мені сказали, вона тут живе.

Жінка нахмурилася, відклала журнал.

— А ви їй хто будете?

— Знайомий. Давній знайомий. — Це була брехня, але Андрій вимовив її так упевнено, що жінка кивнула.

— Кімната дванадцять, другий поверх. Тільки вона… — Жінка зам’ялася. — Вона не дуже добре почувається останнім часом. Лікар каже, недовго їй залишилося. Так що ви… обережніше там.

Андрій піднявся скрипучими сходами. Коридор другого поверху був довгим і темним, з рядами однакових дверей. Пахло ліками й старістю. З-за деяких дверей долинали голоси телевізорів, з-за інших — тиша, яка здавалася ще більш лякаючою.

Кімната 12. Андрій зупинився перед дверима, збираючись з духом. Що він скаже цій жінці? Що він взагалі сподівається дізнатися? Може, це все дійсно марення старої жебрачки, і ніякої доньки не існує?

Він постукав.

— Увійдіть, — пролунав слабкий голос. Кімната була маленькою й охайною: вузьке ліжко біля вікна, тумбочка з ліками, пара стільців, старий телевізор на підставці. На стіні — кілька фотографій у рамкам, вицвілих від часу.

На ліжку, підперта подушками, сиділа стара жінка. Зовсім стара — Андрій дав би їй років вісімдесят п’ять, не менше. Сиве волосся, зібране в рідкий пучок, зморшкувате обличчя, руки, схожі на пташині лапки. Але очі… очі були живими, гострими, уважними.

— Доброго дня, — сказав Андрій, зачиняючи за собою двері. — Ви Зінаїда Матвіївна? Стара дивилася на нього довго, вивчаюче. А потім тонкі губи здригнулися в подобі усмішки.

— Прийшов-таки, — сказала вона. — Я знала, що прийдеш. Вона сказала, що ти прийдеш.

— Хто вона?

— Сідай, Андрію Михайловичу. Розмова буде довгою.

Він опустився на стілець, відчуваючи, як шалено калатає серце. Ця жінка теж знала його ім’я. Значить, усе це не випадковість, не збіг.

— Звідки ви мене знаєте? — запитав він.

— Я тебе не знаю, — похитала головою Зінаїда Матвіївна. — Я тебе ніколи не бачила. Але я знаю про тебе все. Мені розповідали.

— Хто?

— Настуся моя. Донька.

Андрій відчув, як пересохло в роті.

— Настя. Та сама Настя з літа дев’яносто шостого? Ваша дочка… — Він запнувся. — Де вона зараз?

Обличчя старої здригнулося, очі заблищали від невиплаканих сліз.

— У землі, милий. Вже вісім років як у землі. Рак. Як і дружина твоя — від раку згоріла. Тільки у Настусі грошей на хороше лікування не було. Три місяці — і все.

Андрій заплющив очі. Значить, Настя мертва. Жінка, яку він пам’ятав молодою і красивою, із сумними сірими очима, — її більше немає. І дізнатися в неї нічого вже не вийде.

— Мені сказали, у неї була донька, — тихо промовив він. — Це правда?