Фатальний ранок: що сталося біля дверей кав’ярні, поки Олена слухала пораду безхатька і чекала за рогом

— Дивна штука — доля. Страшна подія обернулася порятунком. Для нас обох.

— Не доля, — заперечив Василь. — Доброта. Твоя доброта запустила ланцюжок подій. Ти годувала мене, не чекаючи нічого натомість. Я відплатив, врятував тебе. Ти допомогла мені стати на ноги. Я допомагаю тобі тепер. Це і є справжнє життя: коли люди допомагають один одному.

Артем кивнув.

— Дід має рацію. Доброта повертається. Завжди.

Олена взяла їх за руки. Василя — зморшкувату, теплу. Артема — сильну, надійну. Стиснула міцно.

— Дякую вам. За все.

Вони сиділи втрьох, пили чай, говорили про майбутнє. За вікном падав сніг — тихий, м’який. Десь у місті йшло своє життя: метушливе, жорстоке, несправедливе. Але тут, у маленькому кафе «Добре серце», панували тепло, затишок і любов. Олена дивилася на двох найважливіших чоловіків у своєму житті: на старого, який став їй майже батьком, і на чоловіка, з яким вона будувала майбутнє. І розуміла: життя важке, але прекрасне. Тому що в ньому є місце добру. І це добро, одного разу посіяне, обов’язково проросте і повернеться сторицею.

Через два роки в Олени та Артема народилася донька. Назвали Надією. Хрещеним батьком попросили стати Василя. Старий розплакався, коли вони сказали йому про це.

— Я? Але ж я…

— Ти наш рятівник, — твердо сказала Олена. — І наш друг. Ніхто краще за тебе не підходить.

На хрещенні Василь тримав маленьку Надію на руках, дивився на неї з такою ніжністю, що в Олени перехопило подих. Старий воїн, який пройшов війну і втратив усе, знову знайшов сім’ю. Може, не свою по крові, але свою по серцю.

А кафе «Добре серце» продовжувало працювати. Туди приходили люди: втомлені, змерзлі, самотні. І йшли зігрітими, нагодованими, з вірою в те, що в цьому світі ще є доброта. А на стіні висіла маленька табличка, яку Олена повісила в перший день відкриття: «Доброта, одного разу посіяна, обов’язково повернеться». І це була чиста правда.