Фатальний ранок: що сталося біля дверей кав’ярні, поки Олена слухала пораду безхатька і чекала за рогом

— Нормально, Геннадію Марковичу. Людей багато було зранку.

— Ага. А виторг де? — Він відкрив касу, швидко перерахував купюри. — Малувато.

— Чому? Ну… люди брали тільки сніданки. Не так дорого.

— Значить, треба продавати більше! Пропонувати десерти, каву додатково. А ти що, стоїш тут стовпом? Працювати треба, а не ґав ловити.

Олена промовчала. Сперечатися з господарем марно. Він завжди був незадоволений, завжди знаходив причину накричати. Гроші любив до нестями, кожну копійку рахував, на зарплаті економив, списував продукти так, ніби годував ними армію, хоча насправді половина просто псувалася і летіла у смітник.

— І взагалі, — Геннадій Маркович обвів поглядом зал, — тут пил на підвіконні. Бачиш? Ось, пальцем провів — бруд. Неподобство. Скільки тобі платити, а ти прості речі не робиш.

— Я витирала позавчора.

— Позавчора! А сьогодні що, руки відвалилися? Хочеш, щоб клієнти в бруді сиділи?

Олена проковтнула образу. Він платив копійки, вісімнадцять тисяч на місяць, і ті затримував постійно. Але іншої роботи не було. Вона намагалася шукати, обдзвонювала магазини, офіси, навіть на завод влаштуватися хотіла. Скрізь відмова. Досвіду немає, освіти толком немає, плюс хвора мати, якій потрібен догляд. Хто візьме таку?

— Я зараз протру, — тихо сказала вона.

— Ось і протри. І взагалі, ворушись швидше. За що гроші отримуєш?

Він розвернувся і пішов у підсобку. Олена стиснула кулаки так, що побіліли кісточки. Дихала повільно, рахувала до десяти. «Не зривайся, не зривайся. Потрібні гроші. Мамі потрібні ліки. Все інше потім».

День тягнувся повільно. Обідній наплив, потім затишшя. Олена встигла перекусити на кухні: шматок хліба з маслом і чай. Більше не хотілося. Шлунок стиснувся в клубок від утоми. Ноги гули, спина нила. Вона присіла на табуретку, притулилася до стіни й заплющила очі. Хоч хвилину відпочити.

— Олено! — гаркнула Люба з кухні. — Замовлення готове. Неси на третій стіл.

Вона підхопилася, схопила тарілку з пловом і понесла. Так до самого вечора: метушня, замовлення, відвідувачі.

О третій годині зателефонувала мама, невиразно щось пробурмотіла в трубку. Олена насилу розібрала: «Ліки… скінчилися». Серце йокнуло. Вона кинулася до Геннадія Марковича.

— Можна мені піти раніше? Мамі ліки потрібно терміново купити.

— Піти? Зміна до шостої. Хто за тебе працювати буде?

— Ну, Геннадію Марковичу, у мене мама хвора, їй погано…

— Усім погано. Мені ось теж. Податки плачу, оренда, зарплати. Думаєш, легко? Працюй до кінця зміни, потім іди куди хочеш.

— Але вона…

— Нічого з нею не трапиться. Перетерпить. А ти мені тут зміни не зривай.

Олена відступила. Очі защипало від сліз, але вона стрималася. Повернулася в зал, продовжила працювати. У голові крутилася одна думка — встигнути. Встигнути в аптеку до закриття. Якщо не встигне, мама залишиться без ліків на ніч, а це небезпечно: тиск може підскочити, знову станеться удар.

О шостій вечора вона зірвалася з роботи, навіть не переодягнувшись. Схопила куртку, кинулася на вулицю. Аптека була за десять хвилин, якщо бігти. Олена бігла, не розбираючи дороги, ковзала на обмерзлому тротуарі, ледь не впала, але втрималася. Добігла, увірвалася в аптеку. За віконцем сиділа молода фармацевтка, гортала якийсь журнал.

— Мені потрібен Капотен, два блістери.

— Рецепт є?

— Так, ось.

Олена простягнула пом’ятий папірець. Фармацевтка неспішно взяла, подивилася, кивнула. Пішла кудись у глибину залу. Олена переминалася з ноги на ногу, рахувала секунди. Дівчина повернулася з двома упаковками.

— Вісімсот сорок.

Олена дістала гаманець, відрахувала дрібні. Вісімсот п’ятдесят — усе, що залишилося до зарплати. Віддала, отримала ліки. Побігла додому.

Мама лежала на ліжку, дихала важко. Олена кинулася до неї, обняла, поцілувала в лоб.

— Усе добре, матусю. Ось ліки. Зараз дам.

Налила води, дала таблетку. Мама проковтнула насилу, закашлялася. Олена гладила її по спині, шепотіла: «Тихіше, тихіше, все добре». Поступово дихання вирівнялося. Мама заплющила очі, задрімала.

Олена сіла на край ліжка, поклала голову на руки. Втомилася. Так втомилася, що не відчувала ні рук, ні ніг. Хотілося лягти й не вставати тиждень. Але не можна. Завтра знову на роботу. Знову вставати о пів на шосту, знову плентатися в кафе, знову терпіти Геннадія Марковича і примхливих відвідувачів. Увечері вона розігріла залишки гречки, з’їла без апетиту. Помила посуд, привела маму до ладу, допомогла переодягнутися, дала ліки на ніч. Потім лягла на диван, вкрилася старим пледом.

Довго не могла заснути, в голові крутилися думки. Гроші? Ліки? Робота? Як далі жити? Як вибратися? Вона згадала Василя. Дивний дід. Безхатько, але з якоюсь внутрішньою силою. Він нічого не просив, тільки дякував. Дивився так, ніби бачив наскрізь. Іноді Олена ловила себе на думці, що з ним легше говорити, ніж з кимось зі знайомих. Він не судив, не давав дурних порад. Просто слухав. І це допомагало.

Наступного дня все повторилося. Ранній підйом, дорога в темряві, відкриття кафе. Олена виносила їжу Василеві, цього разу борщ і котлету. Він узяв, подякував. Але в очах його було щось нове — тривога, чи що. Олена хотіла запитати, але не встигла: із залу гукнула Люба, кликала на кухню. Увечері, коли зміна закінчилася, Олена визирнула у вікно. Василь стояв біля сміттєвого бака, але не рився в ньому, як зазвичай. Просто стояв і дивився на кафе. Довго. Потім розвернувся і пішов. Дивно.

Дні бігли один за одним. Робота, дім, мама, знову робота. Олена трималася з останніх сил. Одного разу в підсобці вона спустилася за борошном: мішки стояли в дальньому кутку, на старих дерев’яних піддонах. Поки тягла один із них, спіткнулася і впала на коліна. Боляче вдарилася. Встала, потерла забите місце і випадково помітила, що за піддонами щось є. Відсунула один: за ним стояли ще три мішки. Щільні, сині, туго зав’язані. Олена доторкнулася рукою — всередині щось сипуче. Дивно. Вона спробувала розв’язати мотузку, але та не піддалася.

«Гаразд, — подумала Олена. — Напевно, господар якісь запаси тримає». Вона поставила мішок із борошном назад, прикрила піддонами й пішла нагору. Не надала значення. Даремно.

Минуло ще кілька днів. Олена майже забула про дивні мішки в підсобці, голова була забита іншим. Зарплату знову затримали, Геннадій Маркович відмахувався: наступного тижня, наступного. А мамі потрібні були нові ліки, лікар виписав додаткові препарати для серця. Дорогі. Олена рахувала кожну копійку, відкладала з чайових, але грошей все одно не вистачало.

Того вечора вона затрималася на роботі довше звичайного. Люба пішла о п’ятій, адміністратор Марина — о шостій. Геннадій Маркович заглянув ненадовго, щось пробурчав про витрати й помчав на своєму джипі. Олена залишилася одна, потрібно було закрити зміну, протерти столи, вимити підлогу. Вона працювала мовчки, занурена у свої думки. Коли закінчила, було вже за двадцять сьома. За вікнами згустилися сутінки, ліхтарі засвітилися. Олена зняла фартух, одягла куртку. Набрала в контейнер залишки плову і два пиріжки з капустою для Василя. Вийшла через чорний хід у службовий двір.

Василь сидів на старому ящику біля сміттєвого бака, курив самокрутку. Побачив Олену, піднявся. Обличчя його було серйозним, навіть похмурим. Він не посміхнувся, як зазвичай. Просто кивнув.

— Ось, Василю Петровичу, — Олена простягнула контейнер. — Ще гаряче.

— Дякую, дівчинко.

Він узяв їжу, але не став відкривати. Подивився їй прямо в очі.

— Олено, мені потрібно з тобою поговорити.

Вона насторожилася. Такого тону вона від нього ще не чула. Серйозного. Майже офіційного.

— Щось трапилося?

Василь озирнувся по сторонах, немов перевіряючи, чи немає поруч сторонніх. Потім зробив крок ближче, знизив голос:

— Слухай мене уважно. Завтра ти не повинна приходити відчиняти кафе першою. Чуєш? Не приходь. Запізнися спеціально. Нехай хтось інший відчинить.

Олена моргнула, не розуміючи….