Фатальний ранок: що сталося біля дверей кав’ярні, поки Олена слухала пораду безхатька і чекала за рогом

— Що? Чому?

— Не питай зараз. Я поясню все післязавтра, обіцяю. Але завтра не приходь першою. Це важливо. Дуже важливо.

У його голосі звучала така наполегливість, що Олена відчула, як по спині побігли мурашки.

— Василю Петровичу, ви мене лякаєте. Що відбувається?

— Ти мені довіряєш?

Вона замислилася на секунду. Дивне запитання. Чи довіряє вона безпритульному старому, якого знає всього чотири місяці? Але щось усередині підказувало: так. Довіряє. Не знала чому, але довіряла.

— Довіряю, — кивнула вона.

— Тоді зроби так, як я прошу. Завтра не приходь першою. Запізнися. Придумай причину. Скажи, що будильник не спрацював, що з матір’ю щось трапилося. Будь-яку відмовку. Але нехай двері відчинить хтось інший. Не ти.

Олена дивилася на нього, намагаючись зрозуміти. Василь був серйозний як ніколи. У його очах читалася тривога. І ще щось — рішучість.

— Добре, — повільно сказала вона. — Я постараюся запізнитися. Але ви обіцяєте пояснити?

— Обіцяю. Післязавтра все розповім.

Він розвернувся і швидко пішов геть, у бік покинутого будинку, де зазвичай ночував.

Олена залишилася стояти у дворі, стискаючи в руках ключі від кафе. Холод пробирав до кісток, але вона не рухалася. Думала. Що це було? Чому таке дивне прохання? І чому вона раптом відчула страх?

Усю дорогу додому Олена не могла позбутися тривожного передчуття. Щось було не так. Вона згадала, як останніми днями Василь дивився на кафе. Довго. Уважно. Немов видивлявся щось. А ще вона згадала ті мішки в підсобці. Сині, туго зав’язані. Що в них? І чому Геннадій Маркович так нервував останнім часом? Усе частіше приїжджав, перевіряв щось, шепотівся по телефону.

Вдома мама вже спала. Олена тихо роздяглася, лягла на диван. Але заснути не могла. Ворочалася, прислухалася до звуків за вікном. Думки плуталися. У голові звучав голос Василя: «Не приходь першою». Чому? Що може трапитися? Вона згадала його руки. Міцні, з товстими пальцями. Робочі руки. І постава в нього була особлива, військова, чи що. Спина пряма, хода чітка, незважаючи на роки бродяжництва. Хто він такий? Звідки? Чому опинився на вулиці?

Під ранок Олена нарешті задрімала. Прокинулася від дзвінка будильника — пів на шосту. Встала, вмилася, одяглася. Але коли зібралася виходити, згадала слова Василя. Запізнитися! Не приходити першою!

Вона стояла в передпокої, не знаючи, що робити. З одного боку, незрозуміле прохання безхатька. З іншого — робота, яку не можна втрачати. Якщо запізниться, Геннадій Маркович влаштує скандал, може й штраф вирахувати. А гроші потрібні до зарізу. Але щось усередині підказувало: послухайся. Довірся! Олена стояла хвилину-дві. Потім рішуче зняла куртку. Лягла назад на диван. Виставила будильник на сьому ранку. Запізнення на годину. Нехай Марина відчиняє, вона адміністратор, у неї теж є ключі. Олена заплющила очі, але не спала. Просто лежала, рахувала хвилини. Серце билося часто. Страшно. Незрозуміло. Але вона вирішила довіритися.

У цей час Василь не спав уже другу ніч поспіль. Він сидів у підвалі покинутого будинку, кутаючись у стару ковдру. Поруч горіла свічка — єдине джерело світла. Василь дивився на вогник і думав. Дві ночі тому він не міг заснути: спина боліла, застуда починалася. Лежав на своєму матраці, вкритий ганчір’ям, і дивився в темну стелю. Було близько третьої ночі. Раптом почув звук: грюкнули двері машини. Василь насторожився. У цей час у дворі нікого не буває. Він встав, визирнув у вікно підвалу.

На вулиці стояв чорний джип, він упізнав машину господаря кафе, Геннадія Марковича. З машини вийшли троє чоловіків. Сам Геннадій — повний, у дублянці. І двоє інших — високих, широкоплечих, у шкіряних куртках. Обличчя не розгледіти в темряві, але рухи були швидкими, чіткими. Професійними. Василь інстинктивно відчув небезпеку. Він не дарма прослужив вісім років у саперних військах, такі речі не забуваються. Чуття на небезпеку залишилося.

Він причаївся біля вікна, спостерігав. Троє чоловіків пройшли до кафе. Геннадій відчинив двері ключем. Вони зайшли всередину. Світло не вмикали. Хвилин через п’ять Геннадій вийшов, сів у машину і поїхав. Двоє залишилися всередині. Василь одягнув куртку, вийшов з підвалу. Тихо, крадучись, підійшов до кафе. Вікна були темними, але він знав, що там є чорний хід, службові двері з торця будівлі. Підібрався ближче. Двері були прочинені — мабуть, спеціально залишили, щоб вийти непомітно. Василь став біля стіни, прислухався. Зсередини доносилися голоси. Тихі, але розбірливі. Він завмер, майже не дихав.

— Завтра вранці спрацює, — говорив один голос. Низький, хрипкий.

— Упевнений? — Другий був молодший, але жорсткіший.

— Стовідсотково. Пристрій на вхідних дверях, під порогом. Спрацьовує від відчинення. Вибух буде невеликий, але достатній. Газова труба поруч, спишуть на витік. А ця офіціантка точно перша приходить?

— Щодня о шостій ранку відчиняє. Одна. Геннадій перевіряв, вона завжди перша.

Молодий хмикнув.

— Шкода, звичайно. Молода ще.

— Шкода? — Хрипкий голос засміявся. — Не говори дурниць. Вона випадково знайшла товар у підсобці. Геннадій бачив, як вона там рилася. Рано чи пізно здогадається, розповість кому-небудь. Нам такі свідки не потрібні.

— Може, простіше просто прибрати її? Тихо, без вибуху?

— Ні. Так безпечніше. Вибух — значить, нещасний випадок. Поліція покопається, нічого не знайде, закриє справу. А ми приберемо товар до того, як почнуть перевірку. Чисто і без слідів.

Василь відчув, як холод повзе по спині. Не від морозу — від жаху. Вони збираються вбити Олену. Дівчину, яка чотири місяці годувала його, не вимагаючи нічого натомість. Добру, нещасну дівчину з хворою матір’ю. Він обережно відступив від дверей. Серце калатало в грудях. Потрібно було щось робити. Терміново. Але що? Якщо піде в поліцію, хто повірить безхатькові? Скажуть, що марить. Або взагалі вирішать, що сам бере участь у чомусь кримінальному, і заарештують.

Василь повернувся в підвал, сів на матрац. Думав. Згадував усе, що знав про військову тактику, про вибухівку, про те, як працюють такі пристрої. Він був сапером. Хорошим сапером. У зоні бойових дій знешкоджував міни, фугаси, саморобні бомби. Руки пам’ятали. Голова пам’ятала. План дозрів до ранку. Він дочекається, поки ті двоє підуть. Потім попередить Олену, щоб не приходила першою. А сам викличе поліцію анонімно, скаже, що в кафе закладено вибуховий пристрій. Приїдуть сапери, знешкодять. А далі нехай слідство розбирається. Але потрібно було діяти обережно. Якщо ті двоє помітять, що хтось бачив, уб’ють не замислюючись. Василь знав таких людей. Вони не церемонилися.

Близько п’ятої ранку чоловіки вийшли з кафе. Василь спостерігав з вікна підвалу. Вони зачинили чорний хід, обійшли будівлю, сіли в чорну машину без номерів і поїхали. Василь почекав ще пів години, потім вийшов. Підійшов до кафе, оглянув двері зовні. Нічого не видно. Значить, пристрій дійсно під порогом, усередині. Хитро.

Він повернувся в підвал, дістав старий мобільник, який давно не вмикав. Купив його років зо три тому, коли ще були гроші. Потім закинув — нікому дзвонити. Але телефон працював, батарея майже сіла, але вистачить на один дзвінок. Василь набрав номер поліції. Дочекався відповіді.

— Чергова частина, слухаю.

— У кафе «Затишний куточок» на вулиці Зарічній, будинок 12, закладено вибуховий пристрій. Спрацює при відчиненні дверей. Перевірте. Негайно.

— Хто говорить? Представтеся.

Василь відключився. Викив симку, телефон сховав.

Тепер залишалося сподіватися, що Олена послухає його попередження. Він згадав її обличчя. Бліде, втомлене, але добре. Вона ніколи не проходила повз нього байдуже. Завжди віталася, питала, як справи. Виносила їжу потайки, ризикуючи роботою. Такі люди рідко зустрічаються. Особливо зараз, коли кожен думає тільки про себе. Василь не міг дозволити їй загинути. Це було б зрадою. Він занадто багато зрадив у своєму житті: себе, сім’ю, присягу. Але зараз він міг виправити хоч щось. Врятувати одне людське життя. Може, тоді і його власне життя знайде сенс. Він сидів у темряві й молився. Давно не молився, років двадцять, напевно. Але зараз шепотів слова, яким колись вчила мати: «Господи, помилуй. Господи, спаси. Не дай загинути невинній душі».

Олена прокинулася о сьомій ранку від дзвінка телефону. Це була Марина, адміністратор.

— Олено, де ти? Чому не прийшла відчиняти? Я вже пів години тут стою!

— Вибач, Марино, — Олена зробила винуватий голос. — Будильник не спрацював. Мама вночі погано спала, я не виспалася. Зараз виходжу, через двадцять хвилин буду.

— Олено, це безвідповідально! Я не можу щоразу за тебе відчиняти.

— Вибач, правда, вибач. Більше не повториться.

Марина ще щось пробурчала й відключилася. Олена встала, одяглася. Вийшла з дому.

Йшла повільно, без поспіху. Дивне відчуття, ніби час сповільнився. Вона думала про слова Василя. Що він мав на увазі? Чому просив не приходити першою? Коли вона звернула на вулицю Зарічну, побачила скупчення машин біля кафе. Поліцейські машини. Швидка. Пожежники. Люди стовпилися на тротуарі, дивилися, перемовлялися. Олена прискорила крок, майже побігла. Серце калатало. Що сталося? Проштовхнулася крізь натовп. Побачила знайоме обличчя — дядько Микола, пенсіонер, постійний відвідувач.

— Дядьку Миколо, що сталося?

Старий обернувся, побачив Олену й широко розплющив очі.

— Оленко, ти жива! Слава Богу!

— Що ви маєте на увазі? Що трапилося?

— Там бомба була. У кафе. Під дверима. Поліція приїхала, сапери. Кажуть, хтось анонімно зателефонував, попередив. Знешкодили її.

Олена відчула, як ноги підкосилися. Бомба. Під дверима. Вона мала відчинити ці двері першою.

— Марина… Адміністратор… Вона…

— Марина нічого, жива. Вона тільки підійшла, ще не встигла відчинити, як поліція примчала. Оточили все. Люди в костюмах якісь залізли всередину, провозилися там годину. Кажуть, вибуховий пристрій знешкодили.

Олена опустилася на коліна прямо на тротуарі. Голова паморочилася. Василь. Він знав. Він попередив.

До Олени підійшов поліцейський — молодий хлопець у формі, з блокнотом у руках.

— Ви працюєте в цьому кафе?

Вона кивнула, не в силах говорити. Поліцейський присів поруч.

— Як вас звати?

— Олена. Олена Морозова.

— Ви зазвичай відчиняєте кафе вранці?

— Так. Щодня о шостій ранку.

Поліцейський записав щось у блокнот, подивився на неї уважно…