Ілюзія «божого кульбабки»: чому спроба допомогти покинутій пенсіонерці обернулася для нашої родини панікою
Він прибув, щоб заздалегідь забрати мої важкі речі й сумки, а також просто провідати мене перед поверненням додому. Жодного дня за весь цей важкий час не минало, щоб дбайливий чоловік не навідав мене в лікарні. Сусідка Лєна навіть добродушно сміялася з нас, спостерігаючи за цією зворушливою сімейною ідилією.
Вона часто жартома стверджувала, що мій вірний Григорій прив’язаний до мене, мов невидимою, але дуже міцною мотузочкою. «Гришу, а знаєш, що сьогодні наш лікуючий лікар мені по секрету розповідав?» — здалеку почала я нашу серйозну розмову. Я докладно й у фарбах переказала уважно слухаючому чоловікові всі тривожні слова Семена Васильовича про жахливий побут бабусі.
«Ну от як таке взагалі може відбуватися в нормальній, сучасній родині?» — щиро обурився Гриша. «Явно Ніна Петрівна свого єдиного сина надто сильно балувала, поки він малим і нетямущим був. А тепер він чудово й комфортно влаштувався в цьому житті, а рідну матір і знати зовсім не хоче».
«Так-так, усе саме так завжди й відбувається в цьому несправедливому житті», — сумно покивала я головою, цілком погоджуючись із його висновками. «А я от, знаєш, Машко, про що щойно подумав у зв’язку з усім цим. Нехай ця нещасна Ніна Петрівна спокійно погостює в нас у квартирі аж до самої весни».
«Що тут такого неможливого чи моторошно страшного для нас двох? У нас же ціла простора кімната пустує без діла відтоді, як моя мама…» — Гриша раптом не договорив. Він різко урвався на півслові й важко, з нестерпним болем у грудях, зітхнув.
«І справді, Гришу, це було б просто чудово й неймовірно шляхетно!» — щиро захоплено вигукнула я. Я зробила хитрий вигляд, ніби просто радісно погоджуюся зі спонтанно народженою в нього геніальною думкою. Насправді ж саме ця рятівна ідея виникла в мене відразу після ранкової розмови з лікарем.
«Тільки от як нам тепер делікатно й без тиску вмовити саму Ніну Петрівну на цей переїзд? Вона в нас така неймовірна й полохлива скромниця, що навіть чужого печива зі столу боїться взяти. Не те що легко погодитися надовго жити в чужому просторому домі на всьому готовому».
«А ми хитрістю її візьмемо, скажемо їй, що спілкуватися зі своїм сином вона поки може тільки через нас. Та ще й від нього самого в нашому таємному листуванні щось вагоме від себе додамо. Мовляв, це він сам слізно благає її пожити поки з нами під нашим невсипущим наглядом».
«А за пару довгих місяців, коли нарешті прийде тепла й сонячна весна, він сам особисто по неї машиною й приїде». Ми, недовго думаючи, так зрештою й вчинили того ж вечора. Написали їй чергове докладне повідомлення, що зайнятий Олексій обіцяє навесні приїхати не просто в короткі гості.
Ми нахабно збрехали, що він планує пожити в улюбленої матері в селі якийсь триваліший час. Пообіцяли, що він капітально й на совість відремонтує їй увесь старий, перекошений будинок. І, звісно ж, усі сучасні зручності всередину проведе, щоб старенька мама по крижану воду до вуличної колонки більше ніколи не бігала.
Лише почувши таку приголомшливу, неймовірно радісну новину, Ніна Петрівна з легким серцем погодилася поїхати до нас жити. Її для медичного порядку ще кілька днів потримали під суворим наглядом у лікарні. І ми якраз устигли ретельно й з любов’ю підготувати все до приїзду нашої особливої гості.
Нам треба було не тільки все фізично підготувати в нашій квартирі, а й усіх родичів морально підготувати. Моя рідна мама, наприклад, була вкрай і вельми неприємно здивована моїм таким ексцентричним вчинком. «Машо, я зовсім тебе не розумію, я наївно думала, що ти давно вже виросла!» — вичитувала вона мене телефоном.
«Це поки ти була нетямущою маленькою дівчинкою, ти постійно тягала в наш дім то блохастих котів, то брудних вуличних собак. А тепер що в тебе в голові взагалі коїться?» «Мамо, послухай мене уважно, Ніна Петрівна зовсім не бездомна собачка»….
