Ілюзія сили: чому після крику на бабусю хам сам почав благати про пощаду

Ми вийшли з вагона, і я жадібно вдихнув повітря рідного міста. Воно було морозне, колюче, з їдким присмаком заводського диму. Місто стояло в улоговині між пагорбами, і взимку місцевий смог лягав на дахи, як важка ковдра.

Тут я колись народився й виріс. Тут учився ходити, бігати, битися з пацанами й цілуватися. Тут пішов добровольцем в армію у військкоматі на розі Центральної та Заводської.

Але щось в атмосфері було явно не так. Я відчув це одразу, як добрий пес чує запах гару до появи диму. Маленький, брудний, облізлий вокзал я пам’ятав із юності зовсім іншим.

Раніше тут завжди стояли бабусі з гарячими пиріжками, а таксисти курили біля входу й лаялися за вигідних клієнтів. Місцеві носії постійно гриміли своїми іржавими візками. Тепер же на площі було абсолютно порожньо.

Ні запаху пиріжків, ні галасливих таксистів. Тільки двоє бездомних спали на лавці, та нудьгуючий охоронець у будці навіть не підвів на нас очей. Люди, які виходили з нашого потяга, йшли дуже швидко й низько опустивши голови.

Вони не дивилися навсібіч, ніби до смерті боялися привернути до себе увагу. Так ніколи не ходять вільні люди в мирному місті. Так ходять тільки в’язні в зоні.

Ми вийшли на безлюдну привокзальну площу. Бурий зіщулився від холоду й підняв комір своєї куртки. Він з іронією назвав місто веселеньким, а Тінь, як і раніше, промовчав.

Льоха просто стояв і уважно все оглядав. Його сірі, нерухомі очі професійно сканували простір. Так само вони сканували нейтральну смугу вночі перед небезпечним виходом.

Він уже активно зчитував доступну інформацію. Розбиті ліхтарі означали, що місцевій адміністрації на все глибоко начхати. Порожня площа о шостій ранку свідчила про те, що нормальне життя тут завмерло.

Люди з опущеними очима ясно давали зрозуміти, що їх привчили не дивитися на інших. Я спіймав єдину маршрутку й повіз хлопців на самісіньку околицю. Ми поїхали до покійного діда, до старого будинку на шість соток.

Там я проводив кожне літо у свої далекі шкільні роки. Будинок стояв наглухо заколочений уже третій рік, відколи діда не стало. Дах місцями протікав, опалення було пічним, а гарячої води не було зовсім.

Зате міцні стіни лишалися на місці й дах над головою був. Ми зайшли всередину, де густо пахло вогкістю й польовими мишами. Бурий критично озирнувся, копнув ногою прогнилий килимок і відкрив заіржавілу пічну заслінку.

Він упевнено констатував, що жити тут цілком можна. Тінь мовчки дістав із похідного рюкзака спальник і розклав його на старому рипучому дивані. За двадцять хвилин піч весело загуділа, і в промерзлому будинку стало теплішати.

Ми сиділи втрьох біля відкритого вогню й пили окріп із кухлів, знайдених у запиленому серванті. Ми мовчали, але зовсім не тому, що не було про що говорити. Просто слова зараз були зовсім не потрібні.

Ми були живі, і ми були разом. Усе інше ми справедливо вирішили залишити на завтра. Ранок почався з усвідомлення того, що в нас зовсім не було їжі.

Рештки курки з потяга закінчилися ще вночі, а свіжий хліб я забув купити на вокзалі. У дідовому будинку зі їстівного знайшлася тільки банка іржавої тушонки дуже давнього виробництва. Бурий її понюхав і з явною огидою викинув просто у відро.

Я сказав, що треба обов’язково сходити на місцевий ринок. Заодно запропонував хлопцям подивитися, що саме змінилося в місті за ці роки. Центральний ринок був за п’ятнадцять хвилин неквапливої ходи.

Ми йшли втрьох вулицею, яку я пам’ятав зеленою, привітною й галасливою. Тепер вона виглядала так, ніби тут нещодавно пройшла термінова евакуація. Половина невеликих магазинів стояла наглухо зачиненою.

Запилені вітрини були заклеєні старими газетами або грубо забиті фанерою. На розі, де раніше стояв популярний кіоск із морозивом, тепер валявся перекинутий контейнер, поруч із яким спав бродячий пес. Ми пройшли повз цегляну п’ятиповерхівку, де колись працювала чудова книгарня.

Тепер там красувалися затоновані в нуль вікна й яскрава вивіска місцевого ломбарду. Місто повільно й болісно вмирало. Це відбувалося тихо, звично й без жодної надії на швидку реанімацію.

Центральний ринок теж змінився до невпізнання. Раніше тут постійно кипіло галасливе торгове життя. Ряди яток ломилися від товару, продавці перекрикували один одного, а баби штовхалися за свіжою річковою рибою.

Чоловіки завжди азартно й голосно торгувалися за будівельні інструменти. Тепер же добра половина прилавків стояла зовсім порожньою. Самих торговців теж помітно поменшало.

Ті небагато, хто лишився, працювали мовчки, без гучних закликів і без привітних усмішок. Очі в усіх були зовсім однакові: згаслі, втомлені й дуже насторожені. Так дивляться тільки ті люди, які постійно чекають раптового удару…