Несподівана знахідка під час реставрації: яку таємницю приховував фундамент старої дзвіниці

Пенсіонерка глибоко замислилася, перебираючи в пам’яті справи минулих днів.

— Було діло. Ні-ні, та й зникне хто-небудь. Але знаєш, як це зазвичай пояснювали? Поїхала, мовляв, до Києва за довгою гривнею або до чоловіка подалася. Молодь, вона така. Зірветься і шукай вітра в полі.

— А ви вірили в це?

— Іноді вірила, іноді ні. Ось, наприклад, Танька Кузнєцова. Пам’ятаєш таку? Ні, ти маленький був. Вона на початку дев’яностих зникла. Казали, до Львова поїхала до подруги. Але я її матір знала, Клаву. Та до смерті не вірила, що донька ось так взяла і поїхала. Казала, Танечка б зателефонувала, звістку надіслала. А тут як відрізало.

Тетяна Кузнєцова. Морозов миттєво згадав це ім’я — саме воно значилося в першому знайденому паспорті.

— А хто ще зникав? Ви пам’ятаєте?

Віра Павлівна почала методично загинати пальці на зморшкуватій руці.

— Ірка Селіванова. Це вже у двохтисячних було. Светка Паніна. Зовсім молоденька. Тільки школу закінчила. Оксана… Як її? Оксана Бєлова, здається. Вона на пошті працювала. Ще дівчина була. Приїжджа заїжджа, на ринку торгувала, імені не пам’ятаю. І це ж тільки ті, про кого я чула. А скільки таких, що і не знаю.

Старенька горестно похитала сивою головою.

— Знаєш, Альошо, я ж якось раз сказала дільничному нашому, мовляв, недобре це, що стільки дівчат зникає. А він мені: «Не вигадуйте, бабусю. Всі вони самі поїхали. Ніякого криміналу». І так подивився… Я більше не заїкалася.

— Хто був дільничний?

— Та Громов, хто ще? Ігор Громов. Він тоді ще молодий був. Капітан, здається. А зараз он, цілий підполковник. Начальник усієї поліції.

Олексій з такою силою зціпив зуби, що жовна заходили на вилицях.

— Віро Павлівно, а що ви знаєте про сім’ю Громових?

Сусідка помітно зам’ялася, кидаючи тривожні погляди в бік вікна.

— Та що знаю… Люди вони шановані. Геннадій Васильович — багата людина. Весь місто у нього справи замовляє. Церкві допомагає. Дитячому будинку. Син його при посаді. Брат — Царство Небесне — священником був. Отець Василь. Всі його любили. Хороший був батюшка.

— Але…

— Що але?

— Ви зам’ялися. Щось не так з ним?

Віра Павлівна відвела погляд і знизила голос до переляканого шепоту.

— Та ні, нічого такого. Просто, знаєш, є люди, яких всі поважають, а підійти страшно. Ось Громови такі. Посміхаються, вітаються, а в очах холод. Особливо Геннадій. Я з ним раз зіткнулася в магазині, він мені дорогу поступився, «Здрастуйте!» сказав. А у мене мурашки по спині побігли. Ніби з вовком заговорила.

Старенька пересмикнула плечима від раптового страху.

— Ти думаєш, це вони? — прошепотіла вона. — Громови?

— Не знаю, — чесно зізнався хлопець. — Але збираюся з’ясувати.

— Обережніше, Альошенько. Вони люди серйозні. Якщо вони і правда… ну ти розумієш, вони тобі спокійного життя не дадуть.

— Я знаю.

Олексій одним ковтком допив охололий чай і піднявся з-за столу.

— Дякую, Віро Павлівно. Ви мені дуже допомогли.

— Та чим же я допомогла?