Невірна дружина та її коханець засмагали на подвір’ї заміського будинку, купленого на «бойові» чоловіка. Раптом над ними безшумно завис військовий дрон

Шнурок затягнувся, і Павло розірвав вузол нігтем. Він перевернув мішечок над долонею. Спершу нічого не сталося, потім зі складки викотився широкий світлий перстень із темною доріжкою й тонкою насічкою біля краю.

Марина впізнала його за насічкою. Перстень зупинився внутрішнім боком догори; на металі зблиснули слова «Анна — Павло» і давня дата.

Пальці Павла розтиснулися. Перстень дзенькнув об скло. Він відсахнувся, перекинув келих, схопив сорочку й одразу кинув її. Потім босоніж кинувся до хвіртки, залишивши телефон, ключі й машину.

Павло штовхнув хвіртку й вискочив назовні. На доріжці стояла Анна Коваленко. Він обминув її краєм і побіг уздовж огорожі.

— Цей перстень належить Павлові, моєму законному чоловікові, — сказала Анна. — Я подарувала його в день нашого весілля. Перед поїздками сюди він залишав його вдома. Побачивши знімок, я передала його Олександрові.

Слідом на подвір’я увійшов Олександр. Він спирався на милицю й обережно переносив вагу на поранену ногу. Пульта в його руках не було.

Олександр зупинився біля перекинутого келиха. Марина шукала в його обличчі лють, але бачила лише втому. Цей спокій виявився важчим за будь-який крик.

Олександр показав перший знімок Валентини: на ньому виразно було видно обличчя Павла, його руку на талії Марини й поцілунок. «Я збільшив кадр, упізнав людину, яка показувала нам будинок, знайшов номер Анни в папці угоди й переслав їй фотографію», — сказав він.

— Уранці в розкладі звільнилося місце, лікар дозволив продовжити відновлення вдома, висновок оформили одразу, а Сергій повернув дрон, — вів далі Олександр. — Анна забрала мене своєю машиною. Я керував апаратом обома руками, сидячи в салоні, і посадив його на порожній ділянці. Анна прибрала дрон у футляр і багажник, а я взяв милицю.

— Документи лежать у будинку, — сказала вона. — Листування я не видалятиму. Скажи, що мені зробити зараз.

Олександр відповів, що залишиться тут на час відновлення, а Марина сьогодні поїде до міської квартири. Уранці вони зв’яжуться з юристом, перевірять сімейний рахунок і домовляться, як користуватися спільною власністю до рішення. Ні про прощення, ні про розлучення він не говорив.

До консультації Олександр попросив не знімати гроші, не міняти замки й не видаляти листування з майстрами. Він пообіцяв те саме. Марина погодилася. Уперше за багато місяців їй належало не вигадувати зручну версію подій, а відповідати лише за те, що вона справді зробила.

Марина принесла папку з документами, зняла зі своєї в’язки ключ від заміського будинку й поклала його на стіл. Ключ від міської квартири залишився на в’язці в її сумці. Речі Павла вона збирати не стала: його телефон, одяг і ключі від службового автомобіля лежали там, де він їх кинув.

Анна підняла зі столу ключ-мітку Павла й натиснула кнопку; за воротами коротко блимнули вогні машини.

— Машина належить компанії, по неї пізніше приїде співробітник, — сказала вона. Перстень Анна сховала в мішечок, а мішечок — у сумку.

Перед від’їздом Анна принесла зі своєї машини, залишеної за поворотом, футляр із дроном і поставила його біля стіни. Потім повернулася до автомобіля й поїхала. Марина викликала машину, зачинила сумку й вийшла, не прохаючи ще однієї відстрочки.

Біля хвіртки вона озирнулася. Два нові шезлонги стояли порожні на відкритому майданчику. Олександр повільно опустився біля молодого дерева, випростав тонкий стовбур і знову прив’язав його до опори, залишивши вільну петлю, щоб саджанець міг рости.